Пітер Пен - Джеймс Баррі
Отож, слухайте, — сказала Венді, приступаючи до розповіді. Майкл лежав у неї на колінах, а ще семеро хлопчаків — у ліжку.
— Був собі один чоловік…
— А може, це була жінка? — сказав Кудрик.
— От якби це був білий щур! — сказав Чубчик.
— Тихенько, — шикнула на них матуся. — Жінка теж там була і…
— О мамусенько, — вигукнув перший Близнюк, — ти кажеш, там була жінка, так? І вона не померла, ні?
— Ні, ні.
— Я дуже радий, що вона не померла, — сказав Дуда. — А ти радий, Джоне?
— Аякже, радий.
— А ти радий, Чубчику?
— Досить-таки.
— А ви раді, Близнюки?
— Раді.
— О, любі дітки… — зітхнула Венді.
— Тихше там, — вигукнув Пітер, вважаючи, що Венді заслуговує на справедливе ставлення, хоч би якою паскудною не здавалася йому її казочка.
— Того чоловіка звали, — вела далі Венді, — пан Дарлінг, а його жінку — пані Дарлінг.
— Я знав їх, — зауважив Джон, викликаючи досаду в інших хлопчиків.
— Здається, я теж їх знав, — із сумнівом у голосі припустив Майкл.
— Як вам відомо, вони були подружжям, — пояснила Венді, — і як ви думаєте, хто ще у них був?
— Білі щурі! — натхненно вигукнув Чубчик.
— Ні, не вгадав.
— Це надзвичайно складне питання, — промовив Дуда, який усю казочку знав напам’ять.
— Дудо, мовчи, не заважай. У них було троє нащадків.
— Хто такі нащадки?
— Ну, скажімо, ти, Близнючок.
— Джоне, ти чув? Я — нащадок.
— Нащадки — це просто діти, — резонно пояснив Джон.
— О мої любі, мої милі… — зітхнула Венді. — Отже, ці троє дітей мали самовіддану няню, її звали Нана; але пан Дарлінг розгнівався на неї і посадив її на ланцюг у дворі, і тоді усі діти полетіли з дому.
— Це страшенно цікава казочка, — сказав Чубчик.
— Вони полетіли, — продовжувала Венді, — в країну Небувалію, де живуть загублені діти.
— Я знав, що вони так зроблять, — збуджено перебив Кудрик. — Не уявляю, як це можна пояснити, але я так і знав!
— Венді, — дзвінко спитав Дуда, — а там був загублений хлопчик на ім’я Дуда?
— Звичайно, був.
— Я тепер у казці! Ура! Я в казці, Чубчику!
— Тихенько. Тепер я хотіла б, щоб ви уявили собі почуття нещасних батьків, від яких полетіли всі їхні діти.
— О-о-о! — застогнали усі, хоча насправді ніхто з них ні на йоту не міг уявити почуття нещасних покинутих батьків.
— Подумайте лишень про спорожнілі дитячі ліжечка!
— О-о-о!
— Це так сумно, — бадьоро промовив один із Близнюків.
— Я не уявляю собі, щоб це могло добре скінчитися, — сказав другий Близнюк. — А ти, Чубчику?
— Я за них дуже переживаю.
— Якби ви знали, яка безмежна материнська любов, — урочисто промовила Венді, — то зовсім би не переживали.
Це було якраз те місце в казці, яке Пітер просто ненавидів.
— Я так ціную материнську любов, — сказав Дуда і лупнув Чубчика подушкою: — А ти, Чубчику, цінуєш материнську любов?
— Авжеж, — відповів Чубчик і дав Дуді здачі.
— Розумієте, — вдоволено сказала Венді, — наша героїня знала, що її мама завжди залишає вікно відчиненим для своїх дітей, щоб вони прилетіли назад. А вони багато років провели далеко від дому і прекрасно собі жили.
— Але коли-небудь вони повернуться додому?
— Анумо, — сказала Венді, підбадьорюючи сама себе, як перед стрибком, — разом зазирнемо в майбутнє!
Усі уявили спіраль — так завжди легше зазирнути в майбутнє.
— Минули роки, і тепер — хто та елегантна пані невизначеного віку, що спускається над Лондонським вокзалом?
— О Венді, хто вона? — вигукнув Чубчик так схвильовано, ніби зовсім не знав.
— Може, це… ні… так, це вона — наша прекрасна Венді!
— О-о-о!
— А ті дві поважні шляхетні постаті, що супроводжують її, схожі на дорослих чоловіків? Може, це Джон і Майкл? Так, це вони!
— О-о-о!
“Погляньте, любі братики, — промовляє Венді, вказуючи пальцем догори, — наше вікно й досі відчинене. О, це нагорода нам за нашу щиру віру в материнську любов”. І вони полетіли до своїх дорогих матусі й татуся, і неможливо описати щасливу сцену їхньої зустрічі, над якою ми опускаємо завісу.
Отака казочка. У ній діти могли дозволити собі бути найбезсердечнішими створіннями у світі і водночас залишалися такими милими і дорогими для своїх батьків, що завжди, за найпершої потреби, могли гордо повернутися, не сумніваючись, що їх чекає винагорода замість покарання.
І справді, така непорушна була їхня віра в материнську любов, що вони могли дозволити собі ще трохи побути безсердечними.
Але був серед них і той, хто знав більше, і коли Венді закінчила розповідь, з його грудей вирвався глухий стогін.
— Що таке, Пітере? — вигукнула Венді, підбігаючи до нього.
Їй здалося, що Пітер захворів. Вона уважно пропальпувала його грудну клітку.
— Пітере, де болить?
— Це не той біль, — похмуро відповів Пітер.
— А який?
— Венді, Венді, мами не такі добрі, як ти про них думаєш.
Усі перелякано обступили Пітера — так тривожно прозвучали його слова. І щиро, як ніколи, він розповів їм те, що досі приховував.
— Колись давно, — почав він, — я так само, як ви, думав, що моя мама завжди буде тримати вікно відчиненим для мене, і тому не повертався додому багато-пребагато днів і ночей, і аж згодом прилетів назад. Але моє вікно вже було зачинене, бо мама зовсім забула про мене і в моєму ліжечку вже спав інший хлопчик.
Я не певен, що все це правда, але Пітер вважав це правдою, і це стурбувало дітей.
— Ти впевнений, що бувають такі мами?
— Так.
Ось вона, жорстока правда про матерів. Ось які вони! І все-таки треба поводитися обачно: ніхто не знає цього краще, ніж дитина, коли вона готова поступитися.
— Венді, вертаймося додому! — вигукнули в один голос Джон і Майкл.
— Добре, — відповіла вона, притуляючи їх до себе.
— Але ще не сьогодні? — вражено запитали загублені хлопчики.
У глибині душі вони знали, що можуть обійтися і без мами і що тільки матері думають, ніби це неможливо.
— Зараз же, — рішуче відповіла Венді, бо її саме навідала моторошна думка: може, їхня мама досі в жалобі?
Ця думка примусила її забути про Пітера і його переживання в цю хвилину, і вона сказала йому майже різко:
— Пітере, ти підготуєш все необхідне для цього, так?
— Як хочеш, — відповів він буденно, ніби вона просила його поділитись горішками, і зовсім не так, щоб між словами пролунало: як-жаль-розлучатися-з-тобою.
Якщо вона була не проти розлуки, то він, Пітер, мав показати їй, що йому все одно.
Але, звичайно, це дуже засмутило його.
Він так гнівався
