Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах

– Табір наш, – продовжував Сергій Анатолійович, – тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офіційне відкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи. А поки приїде решта дітей, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками доведемо до пуття житлові приміщення і територію!

– Ну от, – знову заскиглив акордеоніст. – Замість відпочинку таке нам підсу-унули…

– А ще пощастило тому, що попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося дзю-до під моїм безпосереднім керівництвом.

– А це що, обов’язково – дзю-до? – запитав акордеоніст.

– Ні, не обов’язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.

– …Ще кістки переламають, ніженьки повикручують, – чую я поруч шепіт.

– Слухай! Ти замовкнеш нарешті? – не стерпів Митько. – Навіщо тоді було сюди їхати?

– А я й не хотів зовсім. Це все мама. «Їдь, – каже, – Славусику, там тобі із дітками добре буде». А тут…

– То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? – підступив до нього Митько.

– Та ні… – закліпав той очима.

– А з ним тобі погано? – тицьнув Митько пальцем у мене.

– Я не зна… До-обре…

– Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!

– Та я ж нічого… Я задоволений… – мовив несміливо Славусик і замовк.

– А тепер, – сказав Сергій Анатолійович, – я вас хочу познайомити із вожатою Іриною Василівною. – До нас саме підійшла дівчина із зошитом у руці.

– Здрастуйте! – посміхнулась вожата.

– Здрастуйте!!! – заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.

Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулась і впустила зошита на землю.

– Це що за дикунство? – сказала вона. – Хто вас учив так вітатися із старшими?

– Ну, я пішов, – бадьоро, але якось так надто вже швидко мовив Сергій Анатолійович. – А ви тут познайомтеся поки… – І дуже заквапився кудись. Та він же був не винен, що Ірина Василівна не знала, як має вітатися молоде покоління.

Потім Ірина Василівна записала всіх у зошит, і виявилося, що приїхало нас двадцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анатолійович і сказав:

– Ну як, познайомились? А тепер складайте свої речі на одну купу і ходімо готувати вам житлову площу. Це навіть добре, що ви приїхали. Ми самі не впорались би. – І він повів нас показувати табір.

Виявилося, що старші загони спатимуть у справжніх військових наметах, – так сказав Сергій Анатолійович. Підлога в них і борти, десь так на півметра заввишки, – дерев’яні, посередині стовп, а на ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжка. А молодші загони спатимуть у будиночках.

Спершу ми носили на ті дерев’яні помости ліжка і розставляли їх. А потім взялись і до наметів. За якихось дві години всі дев’ять наметів нашого загону було розіпнуто і на кожному виведено цифру.

Нам із Митьком і Славком дістався намет номер три. Що то був за намет! Весь зелений, – правда, і всі інші теж були зелені, із двома віконцями – на кожному сітка від комарів і кожне можна було запинати на випадок дощу, снігу чи іншого стихійного лиха. Якийсь час ми з Митьком вправлялися, хто швидше запне віконце. Сім разів швидше запнув Митько, а вісім – я. Коли ми вирішили спробувати іще по три вирішальних разочки, прибіг Сергій Анатолійович і сказав, щоб ми не псували державне майно, а йшли розвантажувати машину з дошками.

Там робота вже кипіла. Хто стояв у кузові й подавав дошки, хто приймав їх унизу, а хто ніс до будиночків. Сергій Анатолійович теж носив. Він один брав стільки дощок, що ми й утрьох не підняли б. Ми з Митьком спершу полізли на машину, але хлопці в кузові сказали, що їм і без нас тісно, і ми злізли. Тоді Митько побачив, що водія десь немає, а Сергій Анатолійович поніс дошки, і запропонував:

– Так розвантажувати нецікаво! Давайте по сигналу! Я бібікну – ви візьмете дошку, бібікну вдруге – опустите донизу. У кожному ділі потрібна організація.

Просто здорово придумав! Робота закипіла ще дружніше. Митько бібікав, аж ухекався. Що вже казати про тих, хто розвантажував. Але коли дощок у кузові лишалося вже зовсім мало, звідкись прибіг шофер і закричав:

– Ану, вилазь зараз же! Я тобі покажу – акумулятор розряджати! Іграшку знайшов!

І ми з Митьком вилізли з машини.

Після цього робота вже не так кипіла, бо не було ніякої організації. Тоді Митько каже:

– Знаєш, там у кабіні ключі лишились.

– Ти краще не чіпай, – остеріг я його.

Але він не послухався.

– Я тільки разочок стартером диркну. Ти стань на підніжку – будеш дивитися, щоб шофер іззаду не підійшов, а то знову галас здійме.

Я й став. Митько ключ повернув, а машина, виявляється, на швидкості була, та як рвоне вперед! І якраз на Сергія Анатолійовича – він саме йшов показувати, куди решту дощок носити. Іде собі, посміхається, горя не знає, а тут машина на нього. Сергій Анатолійович злякався – ще б пак! Ледве встиг відскочити.

Митько стартер вимкнув, здогадався нарешті, а Сергій Анатолійович як почав:

– Що це ви собі дозволяєте?! Я не для того сюди приїхав, щоб на мене машиною наїжджали, а для того, щоб зарядку з вами робити і піднімати ваш фізкультурний рівень!

Прибіг начальник табору.

– Це чиї діти? З якого загону?

Прибігла й Ірина Василівна.

– Мої діти!

Прибіг і шофер.

– Гнати, – кричить, – таких дітей у три вирви з табору!

А Ірина Василівна:

– Ви краще ключі не залишайте в машині! Це вам діти, а не пенсіонери! Ще добре, що машину не розбили та наш Сергій Анатолійович живий лишився.

А Сергій Анатолійович:

– От іменно! – каже. – От іменно!

– Зараз же їх назад у місто відвезете! – начальник табору докидає. – Поки вони все тут не потрощили.

– Щоб я їх до себе в машину посадив? – шофер йому. – Та ніколи в житті більше у ваш табір не поїду! Їм іще «спасибі» кажи, що машина ціла!

– І дзвонив же я у місто! – начальник табору бідкається. – Та на тобі – привезли.

Так нас шофер і не взяв. Може, йому теж у Житомир треба було?

Після того нас із Митьком поставили на безпечну роботу. Ми брали на складі матраци, розносили їх по наметах і