Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

Один із них — здоровенний бурмило — повернувся і впер у прибульців скляні сліпаки. Його погляд прикипів до кухлів у їхніх руках.

— Та невже це все мені? — прогув, мов із бочки, його нутряний голос. — Ви дуже ласкаві! — Він ухопив кухлі, добряче пригостився і знову вилупив на них свої баньки. — Нектар для нетряків! — желіпнув він і зайшовся громовим реготом. Відкинувши геть двоє порожніх кухлів, нетряк узявся за третій. За його спиною грянув спів гурту червонопиких потвор. Від питного майданчика долинав дикий регіт.

— І чим же ти заробляєш на хліб? — поцікавився у здоровила Живчик.

— Тим самим, що й більшість тих, хто зібрався тут, — відповів нетряк. — Працюємо в доках. Завантажуємо. Розвантажуємо… — він вишкірився. — Не проміняв би ні на що у світі.

Той нетряк, що стовбичив коло здоровеги, обернувся до нього і жартома вщипнув за м’ясисту руку.

— Це тому, що в тебе з клепками сутужно, Громе, — пояснив він. І повернувся до Живчика: — Слухай, ось що я тобі скажу: я не від того, аби помінятися місцями з якимось санктафракським ученим бовдуром, який живе, купаючись у розкошах, їй-же-бо, не брешу!

— Пх-х-е! — скривився перший і сплюнув. — А як на мене, Шарпуне, то тут, із кухлем у руці та з друзями попліч, усе ж миліше, не мені це тобі пояснювати!

— Бачили? — обернувся Шарпун до Живчика з Кулькапом і покрутив грубезним пальцем біля скроні. — Придурок! У летючому місті п’ють найкраще маркове вино з келихів із гранованого шкла. Кажу те, що чув.

— Свята правда! — підтвердив Живчик. — Ми були там цими днями у справах, — додав він. Було б не дуже розумно втаємничувати нетряків у їхні справдешні стосунки із Санктафраксом. — Ви б не повірили, які там казкові багатства!

— Ну, я б напевняка повірив, — протяг Шарпун.

— І все ж ніхто там не виглядає таким щасливим, як будь-хто з вас отут, — сказав Живчик і оглянувся.

— Я ж казав! — переможно вигукнув Грім. Він осушив свій кухоль і згорнув руки на грудях.

— А якщо по правді, — вів далі Живчик, — то вони всі радше скидаються на причинуватих. Вони патякають, нібито десь у Нижньому місті можна побачити привиди. Певніше — у бон-доках… Але ж погодьтеся, це вже несусвітня маячня! — пирхнув він. — Самі знаєте, на що вони стали схожі з отими своїми високими помислами, а все через те, що змалечку живуть із головами у хмарах…

Двоє нетряків перезирнулися.

— А все ж цього разу в отих чутках може критися зерно правди.

Живчикові очі перетворилися на дві щілини:

— Чи не хочеш ти сказати…

— Я сам їх бачив! — заявив Грім.

— І я, — підтримав Шарпун, енергійно кивнувши головою. — Їх було двоє, — він по-змовницькому нахилився вперед. — І вони світилися!

Кулькапові закалатало серце. Він із голови до п’ят озирнув Живчика з Тарпом Волопасом — чи не світяться, бува, і вони своїм зрадливим сяйвом? Дякувати Небові, світлякові смолоскипи так палали, що нічого не було видно.

— Світилися? — долетів до нього Живчиків голос. — Чудасія! А скажи-но мені, де саме ти їх бачив?

— Одного разу в березі, воно, те марище, світилося в темряві, — відповів нетряк. — І раз на торговиці, пізно вночі, коли всі ліхтарі вже загасили.

Грім ствердно кивнув головою.

— А ще якось опівночі я бачив, як та парочка пливла по вулиці. Вони були там десь так із хвилину, а потім знову щезли. — Він знизав плечима. — Одному Небові відомо, звідки вони з’явилися і куди поділися, але що перепудили мене, то перепудили!

Шарпун від душі розреготався і ляснув Живчика по спині.

— Доста вже балачок про привидів! — сказав він. — Щось мене страшенно сушить цього вечора. Ще по кухлю?

Живчик усміхнувся.

— Мабуть, ні, — відмовився він. — Тарпе, Кулькапе, ходімо. Якщо ми хочемо упоратися до півночі, краще не засиджуватися.

— Як знаєте, — відвернувся нетряк.

— Ми не того тіста книш, щоб їм із нами пиячити, — штовхнув його під бока Грім.

Живчик, Тарп і Кулькап почали вибиратися з гульбища. Замість мжички, з неба стали накрапати ядерні дощини. Живчик відчув, як у нього всередині здіймається хвиля безпричинної люті. Він спробував узяти себе в руки. Обличчя у Тарпа та Кулькапа теж були видовжені й напружені.

— І-і-і-і! Бамбула ти прицюцькуватий! — заревів чийсь роз’юшений голос.

— Я? Прицюцькуватий? — проревів другий голос. — А ти безклепка довбешка! — тут почувся хруск, ніби когось зацідили кулаком у щелепу.

— Це… це все витворки погоди, — пробуркотів Живчик крізь зціплені зуби, і вхопив Кулькапа за руку.

За мить увесь майданчик ошанув спалах дикого сказу, і нетряки, як один, зчепилися між собою. У повітрі замигтіли кулаки. Заблищали вищирені зуби. Де не взялися кийки. Повітря виповнила брутальна лайка.

— Мерщій, Кулькапе! — гукнув Живчик, підштовхуючи його вперед. — Драпаймо!

Але кругом кишіли нетряки: охоплені люттю, викликаною дощем, вони заступали шлях і дубасили без розбору всіх, хто опинявся надто близько від них. Щипали. Копали ногами. Гарчали і кусали.

Величезний шаплик тріщав і тік. На землю з несамовитим риком бебехнув клубок із п’яти-шести осатанілих нетряків, і тепер ці тварюки корчились у калюжі крайдорожняку, не перестаючи дряпати, штурхати і копати один одного ногами.

— Я відкручу твою головешку! Я тобі руки-ноги повідриваю і скажу, так було! Я видеру печінку і зжеру за один глам!..

Тим часом жахний дощ припустив ще дужче.