Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

— І в мене та сама історія, — похвалився Живчик. — Але досить нам тут було зустрітись, як ми засвітилися знов. Мабуть, там, у відкритому небі щось таки зайшло, — виснував Живчик тихим захриплим голосом. — Щось таке, що мучить нас і тепер, — він ухопив Тарпа за руку. — Ти пам’ятаєш, що там сталося? З рештою мого екіпажу? З моїм кораблем? З моїм батьком! Чи знайшли ми Захмарного Вовка — не знаєш?..

Та живолуп мовчав і тільки сумовито хитав своєю буйною, розчухраною червоною чуприною.

— Якби я тільки міг пригадати, кепе, — промовив він. — Але що було потому, як ми увійшли в отой буремний вихор, я, хоч забий, не пам’ятаю!

Живчик усміхнувся і тепло стис його за руку.

— Нічого, — заспокоїв він живолупа. — Я знайшов тебе, Тарпе, і це тільки початок. Чудовий початок! Тепер нам лишається одне: знайти решту. — На його лице набігла тінь. — От тільки де?

— Духи, — тихенько підказав Кулькап.

— Що ти сказав, Кулькапе? — стрепенувся Живчик. — Ясніше не можна?

Кулькап обернувся до нього.

— Краєчком вуха я почув слова троля-тягайла, що ви чи не привиди. — Він замовк. — Достоту такі самі, як у бон-доках!

— Бон-доки? — перепитав Живчик. — Духи у бон-доках? Такі, як ми?

— Що він сказав, те я й почув, — кивнув головою Кулькап.

— Молодчина, Кулькап! — вигукнув у захваті Живчик і плеснув хлопця по плечу. — Ось куди ми підемо. До бон-доків!

Кулькап спустив очі додолу.

— Я ж казав, що вмію добре слухати, — пробуркотав він щасливо.

Досить було Живчикові й Тарпові Волопасу вийти з забігайлівки на вулицю, як обидва хлопці перестали світитися. Сонця, навіть низького і золотавого, призахідного, цілком вистачало, аби потьмарити предивне яскраве світіння.

І дяка Небові, що це так! — подумав Кулькап, коли вони пустилися в дорогу.

Вони йшли на схід — вулицями, що їх устигли непогано вивчити, і далі вниз, до багнистих бон-доків на березі млявої Крайріки. Живчик поринув у роздуми.

— Нам пощастило, Кулькапе, що ми знайшли Тарпа живим, — порушив він мовчанку, — натомість щодо решти… — Живчик замовк. — Чи є у нас бодай якась надія, що оті привиди, оті духи, і справді можуть виявитися… Ким? Гуком? Шпуляром? Чи, може, Сім’якрилом Сльотою, або Гайорибом?

— Ну, тягайло сказав «духи», а не «дух», — озвався Кулькап, — тож їх має бути щонайменше двоє.

Живчик витяг із торбини паперовий сувій, — подарунок Професора Темрявознавства, — і розгорнув його. Сувій виявився мапою Світокраю, помережаною лініями та хрестиками, які позначали траєкторії і приблизне місце приземлення шести падучих зірок. Хрестик на означення Каменосаду, був обведений колом. Тут приземлився сам Живчик. Хлопець узяв вугільний стрижень і обвів колом один із чотирьох хрестиків, розкиданих по Нижньому місту.

— Один уже є, — сказав Живчик, повертаючись до Кулькапа. — Лишається знайти ще трьох, — він з надією всміхнувся. — Може, всі вони в бон-доках.

— Може, — підхопив Тарп Волопас. — Хоча, кепе, якщо по правді, я не ручився б, що вони там не знайшли своєї погибелі. Це край нетряків, а ті й за ліпших часів не надто раділи прибульцям.

— А чого варті оті всі оповідки про бійки, що ми чули, — додав, здригаючись, Кулькап.

— Не журися, Кулькапе! — підбадьорив хлопця Живчик. — Можливо, це тільки оповідки, та й годі. Якщо держатимемось купи, все буде гаразд. Звірся на мене.

Кулькап хоробро всміхнувся. Ще тоді, коли вони тільки прибули до Нижнього міста, його вразила Живчикова рішучість. Пошуки довго провадилося навмання, та юному капітанові ніколи і на гадку не спадало облишити почате. І ось його рішучість винагородилася: вони знайшли Тарпа Волопаса. Одначе те, що чекало на них нині, — зустріч із кровожерними нетряками, — має до решти випробувати Живчикову звагу. Кулькап знову здригнувся.

Досить їм було переступити межу, яка відокремлювала місто від бон-доків, як загальна атмосфера життя східних кварталів, переповнених різношерстою публікою, одразу розвіялася. Ряди будинків та крамниць змінилися покрученими вуличками, заповненими ветхими хижами та халабудами, де аж кишіло нетряками.

— Пильнуйте за кожним своїм кроком, — напучував Тарп Волопас, крадькома озираючись через плече. — Ступайте акурат серединою вулиці — нетрякам страшенно не до вподоби, як хтось надто наближається до їхніх володінь. — І ні за що у світі не дивіться їм у вічі.

Спочатку Живчик ретельно дотримувався Тарпових настанов, та по вступі в гамірні, метушливі вулиці, почав утрачати пильність. У шинках, яких тут було без ліку, стояв гармидер, але відвідувачі поводилися мирно. Добродушно гули торговища, а так-сяк збиті житла вторували їм уривками пісень, молодечими жартами, дитячим плачем та вибухами заразливого реготу. Безперечно, то були злидарські квартали, але від них не віяло нічим лиховісним.

— Не бачу, чого тут хвилюватися, — зауважив Кулькап, жбурляючи назад у галасливий натовп підлітків торохбольного м’яча, що впав біля нього.

— Еге ж, — похмуро озвався Тарп Волопас. — Перше враження буває часом оманливе. Ці тварюки можуть умить роз’яріти.

— Пхе-е-е! — закричав Кулькап.

— Що сталося? — стривожився Живчик.

Кулькап обернувся назад і показав на темне провалля дверного отвору. Живчик утопив очі в його морок. Від несподіваного гострого запаху гнилизни йому аж дух забило.

— Кістки, — пробуркотав Живчик.

Кулькап зайшовся кашлем.

— Зараз ви побачите, що я мав на увазі! — туманно заявив Тарп Волопас. — Беріть очі в руки.

Розглянувшись на всі