Провалля і маятник (Збірник) - Едгар Аллан По
— Так, Юпітере, а тепер роби точно так, як я тобі звелю, чуєш мене?
— Так, міста Вілл.
— Слухай уважно. Тобі потрібне ліве око черепа.
— Що? Ха! Нема тут геть ніяке око!
— Чорти б узяли твою тупість! Знаєш, де в тебе права рука, а де ліва?
— Так, я це знати, я це добре знати. Права рука в мене, щоб рубати дерево.
— Дурню! Ти ж лівак! А ліве око в тебе з того самого боку, що й ліва рука. А тепер знайди на черепі ліве око… тобто дірку, де було ліве око. Знайшов?
Запала тривала мовчанка. Нарешті негр озвався знову:
— А ліве око на череп там само, де й ліва рука на череп? Бо на цей череп нема ніяка рука, не лишитися геть нічого. Але я знайти ліве око — ось ліве око! І що мені з ним робити?
— Треба прошелити жука на мотузці в ліве око й опустити якомога нижче, тільки будь дуже обережний і не відпусти свій кінець мотузки!
— Я все зробити, міста Вілл! Справа раз плюнути — пхати комах у дірку. А ви знизу дивитися.
Під час цього обміну репліками Юпітер так і ховався між листям, і видно його зовсім не було, а от жук на мотузці, якого Юпітер зі скрипом таки погодився опустити вниз, раптом з’явився серед віття, зблиснувши, як кулька щирого золота, осяяна останніми променями призахідного сонця, адже підвищення, на якому ми зараз перебували, ще досі було трохи освітлене. Скарабей висів так, що йому зовсім не заважали гілки, і якби Юпітер відпустив мотузку, жук упав би нам просто під ноги. Тут Легранд підхопив косу та за її допомогою розчистив під жуком коло завбільшки три-чотири кроки. А після цього звелів Юпітерові відпустити мотузку та злазити з дерева.
Застромивши в землю кілочок рівнесенько в тому місці, де упав жук, мій друг витягнув із кишені рулетку. Прикріпивши кінець рулетки до стовбура точнісінько навпроти кілка, він розкрутив рулетку, начебто відміряючи віддаль до кілка, але не зупинився, а продовжив її розкручувати вздовж прямої, утвореної двома точками: деревом і жуком. Таким чином від відміряв п’ятдесят футів, причому Юпітер викошував перед ним чагарники, щоб розчистити дорогу. В потрібному місці Легранд застромив іще один кілочок, а навколо нього окреслив грубе коло приблизно два кроки в діаметрі. А тоді, взявши лопату й подавши по лопаті Юпітеру й мені, Легранд попрохав нас чимшвидше братися до роботи й починати копати.
Щиро кажучи, я і за інших обставин не надто би зрадів такій розвазі, і зараз би радо відмовився, адже насувалася ніч і я почувався виснаженим за цілий день, та ще й після такої прогулянки. Але я не міг вигадати приводу, щоб відмовитися, та й побоювався: якщо я відмовлюся, мій друг може втратити самовладання. Якби мені на допомогу прийшов Юпітер, я без вагань скористався б можливістю силоміць допровадити мого божевільного друга додому, але я надто добре вже вивчив характер старого негра, щоб сподіватися, що він, хай які будуть обставини, стане на мій бік, якщо я почну до чогось силувати його господаря. А я вже не сумнівався, що останній захворів на забобонність, так часто притаманну південцям, і повірив у скарби, закопані в землі, а підтвердження своїм вигадкам отримав, знайшовши скарабея… а може, до цього спричинилась і вперта віра Юпітера в те, що «комах» — зі щирого золота. Розум, схильний до божевілля, радо хапається за такі ідеї, особливо якщо вони збігаються з його власними фантазіями, — мені пригадалася промова, яку виголосив мій друг, коли вирішив, що жука йому послала сама доля і що з жука він матиме великий зиск. Через усе це я страшенно засмутився та збентежився, та за деякий час вирішив скористатися з моменту і з доброї волі приєднатися до копачів, щоб таким чином довести фантазеру необґрунтованість його примх, адже дуже скоро він у цьому впевниться наочно.
Запаливши ліхтарі, ми ревно взялися до роботи, хоча цей запал краще було би спрямувати на якусь розумнішу справу; уявивши нас, осяяних ліхтарями, зі знаряддями в руках, я не міг не думати, якою колоритною наша компанія мала б видатися випадковому спостерігачеві, якби той заскочив нас за нашим дивним і підозрілим заняттям.
Дві години ми безперестанку копали, майже не обмінюючись словами; перешкоджав нам тільки наш брехливий собака, якого напрочуд зацікавила наша робота. За деякий час він розгавкався так злобно, що ми перелякалися — він скличе сюди всіх запізнілих роззяв у околиці, — точніше, цим страшенно переймався Легранд, бо я був радий будь-якому приводу, аби тільки забрати нашого фантазера додому. Та за деякий час Юпітер, не витримавши, змусив собаку замовкнути: вилізши із ями з упертим і рішучим виглядом, він підтяжкою зав’язав собаці писок, а тоді, похмуро гмикнувши, повернувся до роботи.
Коли ж добігли кінця дві години, ми викопали яму завглибшки по шию, але жодного сліду скарбу так і не побачили. Урвавши роботу, ми довший час стояли мовчки, і я вже почав сподіватися, що зараз цей фарс закінчиться. Однак Легранд, хоч і страшенно збентежений, витер піт із чола та знову взявся до роботи. Отож ми розчистили яму по всьому периметру, навіть трошки розширивши її, і заглибилися ще по коліно. Проте скарбу так і не знайшли. Шукач скарбів, якому я щиро співчував, нарешті виліз із ями; на обличчі його читалося гірке розчарування. Він повільно й неохоче натягнув пальто, яке скинув перед початком роботи. Я весь цей час мовчав. На сигнал господаря Юпітер почав збирати знаряддя. Після цього він розв’язав писок собаці, й ми в повній тиші рушили додому.
Та не встигли ми здолати кількадесят кроків у цьому напрямку, як Легранд, голосно вилаявшись, обернувся до Юпітера й ухопив його за комір. Заскочений зненацька негр, роззявивши рота й вибалушивши очі, впустив на землю лопати і впав навколішки.
— Ах ти мерзотнику! — процідив Легранд крізь зціплені зуби. — Ти,
