Казки народів світу - Автор невідомий - Народні казки

— Пусти мене, серденько, пусти, поки не пізно!

— Не пущу! — скрикнув чоловік.

— Як розрубаєш одним ударом меча мій пояс, — сказала тоді дружина, — то залишуся з тобою.

Витяг молодий пан свого меча й розрубав її пояс. І враз стала перед ним молода його дружина, така гарна, як і була, й розказала йому, яке лихо заподіяла їй мачуха.

На ранок звелів молодий пан привести мачуху й вбити її. Невдовзі вона й померла в ганьбі та неславі.

З того часу мала липка знову забриніла, песик весело задзявкав, а синок радісно всміхався.

ЛИСИЦЯ, ПІВЕНЬ І ОДУД

Македонська народна казка

Якось лисиця, зголоднівши, пішла на полювання. Ходила по горах, але нічого не впіймала. Тоді спустилася вниз до села. Почула кукурікання півня і почала підкрадатися до курей. Але півень ще здалеку помітив її й гукнув курям, щоб вони скоріш тікали додому, а сам вискочив на дерево, аби знати, куди кума лисиця піде.

А кума лисиця побачила, що ні силою, ні спритністю нічого не вполює, то й вдалася до хитрощів. Підійшла ближче до дерева, на якому сидів півень, закотила побожно очі під лоба й стала ніби пастися. Скубе траву й примовляє: «Ох, який же смачний сніданок!»

А півень дивився згори на лисицю й не міг надивуватися, що з нею сталося. Далі не витерпів і запитав:

— Кумо лисице, що це ви робите? Якась ви не така, як завжди. Вас не пізнати.

— Так, брате півнику, ти правду кажеш: я не така, як була раніше. Тепер я зовсім змінилася. Ось уже чотирнадцять днів м’яса й не пробувала, все травою харчуюся. Вирішила я по правді жити, нікому не чинити ніякої кривди. А це ось іду на прощу старі свої гріхи замолювати. Та ще подумала все-таки завернути до вас, попрощатися з курками і з тобою, любий півнику. Коли щось не так було між нами, то пробач і не май за це зла на мене. А може, й ти, півнику-брате, підеш зі мною? Бо за ким гріхи не водяться? А скільки їжі всякої по дорозі: один ячмінь візьми — кожна зернина, мов кизилова ягідка. І не голодуватимеш, і святим станеш.

Від тих солодких лисячих слів дурний півнисько зовсім крила розвісив. Повірив кумі лисиці та й стрибнув униз.

— А може б, ти, брате півнику, і кого з курок покликав з собою, — не вгавала кума лисиця. — Бо чого б і їм своїх гріхів не спокутувати та не стати святими. Гукни-но, брате, їх. А за харчі нехай не турбуються: усім знайдеться що їсти і пити. Скільки душа їхня забажає.

Повірив півень лисиці і почав скликати курей. А кури — яка виставить дзьоба з двору й побачить лисицю, то так назад і тікає. Злякалася лисиця, що й півень ще, чого доброго, передумає з нею йти, та й каже:

— Ат, ще з курми клопоту не мали. Ходімо самі, а вони хай сидять собі у своєму курнику. Від сідала до порога — ото й уся їхня дорога.

І мерщій підхопила півня під крило та й повела його на прощу. Проходили вони якраз біля сільського кладовища, а там одуд на дереві сидів. Побачив він лисицю з півнем під пахвою та й каже їй:

— Добрий день, кумо лисице! Здобич несеш? Гарного півня спіймала, добрий обід діткам твоїм буде.

А лисиця на те:

— Ай-ай-ай, брате одуде. І як тільки твій язик повертається таке казати? Я й на гадці чогось поганого не мала. Хіба ти не бачиш, що я на прощу йду. І півень зі мною. Уже чотирнадцять днів я й на зуб ніякого м’яса не брала, усе травою живу. Ось глянь, як пасуся. І ти, брате одуде, ходи з нами, гріхи замолиш і святим станеш.

Півень підтвердив, що все це правда і що він теж іде на прощу. И одуд вирішив приєднатися до них. Але, не зовсім довіряючи лисиці, трохи відстав од них і йшов позаду.

Ішли вони так, ішли та й підійшли до лисиччиної хати. От лисиця й каже:

— Завернімо до мене, пообідаємо на дорогу, відпочинемо трохи і рушимо далі, як надумали.

Послухали півень та одуд лисицю, пішли до неї в хату. А лисиця — клац двері на замок, схопила півня, зарізала й з’їла. І — до одуда. Зрозумів одуд, що лисиця тільки вдавала, ніби йде на прощу й не їсть м’яса, та й став проситися, щоб вона його відпустила:

— Кумо лисице, скільки того наїдку з мене: пір’я та кістки. От я тобі приведу квочку з дванадцятьма курчатами — справжній бенкет буде. А яке куряче м’ясо, особливо курчаче, солодке та смачне — не те, що моє чи навіть півняче!

Як почула таке лисиця, то й відпустила одуда. Випурхнув одуд на волю й подумав собі: «Ух, негіднице! Отак чесних птахів дурити: м’яса не їм, на прощу йду! Я покажу тобі прощу. Заплатиш ти мені за свою брехню, розбійнице!»

Полетів одуд на кладовище, сів на дерево й почав думати, як провчити підступну лисицю. Коли глянув униз, аж під деревом шолудивий пес лежить. Розбудив він пса й питає його:

— Чи не хотів би ти, брате, зловити лисицю? Я покажу тобі до неї дорогу.

— Чом би не хотів, — відповідає пес, — та не можу: хворий я. Не те що бігати — ходити не маю сили. З голоду мушу вмирати. То куди вже мені за лисицею гнатися!

Полетів одуд далі. Коли дивиться: чоловік везе олію в глеках. Сів одуд на глек і почав тріпотіти крилами, ніби піднятися не має сили. «Ото буде гарна забавка дітям», — подумав собі чоловік і сягнув рукою по пташку. А одуд перестрибнув на інший глек. Чоловік знову шарпнувся — сюди-туди, а пташка все йому з-під рук випурхує. Розсердився нарешті чоловік, обернув пужално товщим кінцем та як розмахнеться — хотів прибити капосну пташку. Але одуд не дурний чекати, щоб його вдарили, — він зірвався з глека, а чоловік лусь по глекові пужалном — глек надвоє так і розколовся, потекла олія на землю.

Тоді повернувся одуд до пса і сказав йому, щоб він скоріше вимазався олією — то полегшає йому і він зможе бігати. Пес так і зробив: вимастився олією — і йому полегшало, але він ще не мав сили бігти, бо зовсім охляв з голоду.

Треба