Таємниця козацького скарбу - Андрій Анатолійович Кокотюха
Зітхнули друзі, проте нічого не поробиш. Може, це навіть щось цікаве… Та коли почали гортати перші сторінки, ледь мізки в них не задимілися. Бо стільки нудного й незрозумілого їм навіть у школі не задавали.
Хотіли було хлопці справді втекти, та дядько Семен повернувся з такою ж самою товстою серйозною книжкою в руках, вмостився у кріслі й почав читати, час від часу позираючи на своїх учнів. Ох, тяжка хлопчача доля — підкорилися обоє.
Та про що хлопці найбільше шкодували — нема як із двору вийти. Галка — вона горда, сама до них не прийде. А помиритися з нею хотілося обом. Може, вона навіть чекає, що друзі прийдуть до неї і скажуть: «Вибач, не праві були, давай миритися». Звичайно, вони вчинили правильно, не взявши дівчинку з собою вночі на небезпечну операцію. Але задля того, аби помиритися, кожен готовий був визнати це помилкою.
Під вечір, замучені розумними книжками та мудрими думками, Данько й Богдан не мали сил не те щоб кудись іти гуляти — їсти не хотіли. Погіршення апетиту могло призвести до його повної втрати. Разом з ним почне відходити сила, і це лякало Бодю найбільше. Тому він змусив себе проковтнути півкотлетки, потім ще пів. Далі під наглядом дядька Семена хлопці старанно помили посуд. Нарешті він сказав: «Вільні», і вони, надзвичайно втомлені, завалилися спати і таки справді швидко заснули.
На ранок їх чекало нове випробування. Дядько Семен увімкнув ритмічну музику, під яку Данило з Богданом майже годину робили різні гімнастичні вправи, зокрема бігали підтюпцем по подвір’ю на радість бабусиному песику Гаврику — собака гасав за ними і радо гавкав, перегавкуючи навіть магнітофон.
Після сніданку дядько Семен гуляти їх не відпустив — посадив на дивані у великій кімнаті і довго розповідав, що таке шкідливі звички і як з ними боротися. Далі вони знову читали мудрі нудні книжки, виписуючи з них розумні корисні фрази. Після обіду дядько відправив обох полоти город — тільки дружна праця допоможе викинути з голови думки про всякі дурниці.
Словом, Данькові з Богданом у якийсь момент здалося, що цей день не закінчиться ніколи. Тож коли нарешті вихователь оголосив їм: «Вільні!», Бодя пробурчав:
— Не знаю, як ти, а я з ним хочу щось зробити. Чи стілець під ним підпиляти, чи облити валер’янкою і познайомити з бабиним котиком ближче. Скільки він ще тут буде і чого йому треба?
— Запитав у хворого про здоров’я, — так само тихо відповів Данило. — Нині вже нічого не зробиш. Давай доживемо до завтра і почнемо щось думати. Бо сьогодні, віриш, сил нема. Голова зовсім не працює.
Повірив Бодя, куди ж діватися. Сам такий був.
І зжалилася доля над друзями — дала їм шанс наступного дня.
Розділ 22
У якому друзі нарешті розуміють, яким ще способом можна читати вірші
Вранці після обов’язкової вже і ненависної зарядки щось у якомусь лісі здохло: дядько Семен почав кудись збиратися. Сказав — по справах, і цього хлопцям було цілком достатньо. Це означало — воля.
Щоправда, рано вони зраділи.
Закликавши Данька з Богданом до кімнати, дядько Семен у на диво короткій промові дохідливо пояснив, що їм треба зробити за його відсутності. Нічого нового й цікавого: знову виписати розумні думки з розумних, але таких нудних книжок, а потім усе йому пояснити. До того ж, роблячи перерву в читанні й писанні, треба розім’ятися — помити всюди підлогу і навести лад у саду — дуже високу траву повиривати. Після цього дядько Семен нарешті пішов з дому.
Хлопці для окозамилювання виписали по кілька речень з грубезних книжок, а потім відсунули їх і поклали перед собою на стіл аркуш із віршем-загадкою. Кілька хвилин мовчки дивилися на нього, перечитуючи кожен про себе:
Поглянь на браму, сковану замками
І сховану умілими руками,
Де тьма і вільглість осідають вглиб.
Вона в пітьму засмоктує проміння,
А далі за оздобою каміння
Лиш темне дно, мов схованка для риб.
Мій добрий друже, для мандрівника,
А надто для його виправи,
Є знахідка прадавня і важка…
Тож поспішай до лицарської справи,
Облиш усе, крім мудрої забави,
Коли чекав золота ріка.
— Здається мені, що ми не так його читаємо, — промовив Данило.
— А як треба? — спитав Богдан, який у цьому випадку цілком покладався на розумного друга і був готовий прийняти будь-яку його думку.
— Дивися: скарб під королем, а допоможе його знайти грамота. Ось усе, що ми знаємо. Але ж король — не король, а лише корона. Та й то — тепер уже тільки слід від корони. Тож і слово «грамота» треба інакше розуміти. Поки що і ми, і всі інші думали, що грамота — це документ. Щось на зразок почесної грамоти. Шматок цупкого паперу, на якому написано, що ти — чемпіон, і який можна вішати на стіну.
— До чого тут чемпіон? — не зрозумів Богдан.
— До того, що в ті часи, коли козацький полковник Лиховій заховав свій скарб, грамотою ^називали не прямокутний папірець, яким нагороджують чемпіонів та відмінників, а будь-яке важливе послання, написане на папері. Його навіть могли згорнути трубочкою і заліпити спеціальною печаткою. У кожного поважного чоловіка у ті часи була така печатка. А раз цей вірш мусив зіграти важливу для нащадків Лиховія роль, то його цілком могли зробити в формі грамоти. Розумієш?
— Ясно, ясно. До чого ти ведеш? — поквапив друга Богдан.
— До того, що під словом «грамота» освічена людина, якою був козак Лиховій, могла розуміти не лише грамоту як документ, а грамоту як… — Данько запнувся, розуміючи, що йому бракує слів і він сам може заплутатися, — словом, грамоту як грамоту. Ну, коротше, освіту, знання, вміння читати, писати і думати.
— Ти хочеш сказати, що сам вірш нічого не означає? І правильно прочитає його лише той, хто не тільки знає літери і вміє читати, а той, хто по-справжньому розумний і грамотний? — спробував Богдан звести докупи Данилові думки.
— О! — Данько ляснув друга по плечу. — Правильно! Отож справа тут не в змісті вірша. Там мусить бути якесь зашифроване послання з точно вказаним місцем сховку. Ось тільки як би нам усе це прочитати…
Хлопці вкотре втупилися у віршовані рядки. Тоді Данило прочитав уголос:
— «Поглянь на браму, сковану замками». Де ми бачили замки?
