Смарагдова книга - Керстін Гір

Тітка Медді заусміхалась, показавши ямочки на щоках, і змовницьки мені підморгнула. Дрімоту наче вітер розвіяв.　

Мама призначила сьогодні зустріч з якоюсь приятелькою, тому нарешті мала піднесений настрій. Більше ніяких зітхань і занепокоєних поглядів у мій бік. А до всього ще й дозволила Леслі затриматись у нас та жодного разу не згадала про те, як небезпечно їздити ночами в автобусах. Доля нам посміхалася: Ніку дозволили допомагати містерові Бернарду ремонтувати змивний бачок до переможного кінця. Тільки Кароліні не пощастило — її відправили спати.　

— Але я теж хочу подивитися, як вони дістануть скр… зливну систему, — рюмсала вона, вичавлюючи з себе сльози, але мама була невблаганною.　

— Я теж збираюся на боковеньку, — сказала Кароліні Шарлотта. — Почитаю хорошу книгу — і ляжу.　

— Ага, «У тіні вампірського пагорба» Брема Стокера, — зубоскалив Ксемеріус, — вона вже дісталася сторінки 413, на якій ще не вбитий Крістофер Сент-Ів звабив гарненьку Мері Лу.　

Я кинула грайливий погляд на горгулью, та він, на мій подив, трохи засоромився.　

— Чесне слово, я тільки застромив туди носа, — виправдовуючись, мовив він і спурхнув з люстри на підвіконня.　

Тітка Медді скористалася словами Шарлотти:　

— Люба моя! А я гадала, що ми посидимо в музичній кімнаті, — сказала вона. — Пограємо в скрабл абощо.　

Шарлотта завела очі вгору.　

— Минулого разу ми змушені були відсторонити тебе від гри, бо ти нас переконувала у тому, що існує слово «кітбол».　

— Авжеж, чом би й ні. Це всього лише «кіт болотяний», — тітка Медді підвелася і взяла Шарлотту за руку. — Але сьогодні цього не буде, я тобі кажу.　

— Так, а ще додай, будь ласка, до цього списку «весноптаха» і «корову-фреш», — сказала Шарлотта.　

— Звісно, весноптах уже точно існує, лопушенція, — заявила тітка Медді й лукаво мені підморгнула.　

Перш ніж піднятися з Леслі до своєї кімнати, я обняла маму. — А, забула передати тобі привіт від Фалька де Віллерза. Він цікавився, чи є у тебе кавалер.　

Напевно, краще було почекати з цією новиною, поки Шарлотта й тітка Медді не підуть у музичну кімнату. Бо обидві враз зупинилися як укопані та допитливо подивилися на маму.　

— Е-е-е… — трохи зашарілася мама. — І що ти відказала?　

— Що ти вже хтозна-скільки не ходиш на побачення, бо твій останній кавалер постійно чухався, коли думав, що ніхто його не бачить.　

— Що? Ти ж про це не розповіла?!　

Я розсміялася.　

— Ні.　

— О, ви говорите про того гарненького банкіра, якого тобі знайшла Аріста? Містера Сверботу? — згадала тітка Медді. — У нього воші, без сумнівів.　

Леслі захихотіла.　

— Не Свербота, а Сверботто, тітко Медді, — у мами нервово тремтіли руки. — Добре, що я тоді не знала про вошей. Ну і що ж ти йому все-таки відповіла? Я маю на увазі Фалька.　

— Нічого, — знизала плечима я. — Якщо хочеш, наступного разу я спитаю, чи він уже в певних руках.　

— Утримайся, будь ласка, — сказала мама і, посміхнувшись, додала: — Він ні з ким не зустрічається. Мені сказала подруга, у якої є подруга, яка є його близькою подругою… але мене це анітрохи не обходить.　

— Дідька лисого! — озвався Ксемеріус. Він злетів із підвіконня і після кількох кружлянь залою плюхнувся в центрі обіднього столу. — Ходімо, нарешті!　

За півгодини Леслі вже знала всі останні події, а Кароліна пригортала до грудей справжню плетену вінтажну свинку з 1929 року. Дізнавшись, де я розжилась таким дивом, сестричка розтанула і хотіла назвати поросятко «Маргрет» на честь леді Тілні. Коли пристрасті вляглися, Кароліна з посмішкою заснула, обійнявши плетену іграшку.

Будинок стрясали удари кувалди й сокири містера Бернарда, тож нічого було й думати про таємничість. До того ж непомітне перенесення скрині в мою кімнату містером Бернардом і Ніком провалилося: їх навшпиньки наздогнала тітка Медді.　

— Вона заскочила нас на сходах, — виправдовувався Нік.　

— І впізнала цю скриню, — пожвавішала тітка Медді. — Це скриня мого брата. Не один рік вона припадала пилом у бібліотеці, а потім раптом — незадовго до його смерті — як крізь землю провалилася. Гадаю, я маю право дізнатися, для чого вона вам.　

Містер Бернард зітхнув.　

— Ми не мали вибору, бо додому якраз повернулися леді Аріста й міс Гленда.　

— Ага, котре лихо менше, те ви й вирішили вибрати, чи не так? — втішено засміялася тітка Медді.　

— І Шарлотта нічого не запідозрила, — сказала Леслі.　

— Ні-ні, не переймайтеся. Вона набундючено пішла до своєї кімнати, лютуючи після того, як я виклала слово «картоніж».　

— Ясно, як білий день, що це ніж для різання карт, — сказав Ксемеріус. — Чом би й ні. Корисна річ для хати.　

Тітка Медді опустилася навколішки перед скринею і погладила її запилюжене віко.　

— Де ви її знайшли?　

Містер Бернард глянув на мене, а я знизала плечима. Якщо вже вона тут, немає сенсу ховатися далі.　

— Я замурував її в стіну, як звелів ваш брат, — гордо пояснив містер Бернард. — За день до його смерті, увечері.　

— Лише за день до його смерті? — перепитала я. Оце так новина.　

— А що всередині? — поцікавилася тітка Медді. Вона вже піднялася і шукала стілець. Та, не знайшовши його, тітка сіла біля Леслі на краєчок мого ліжка.　

— Це і справді велика загадка, — сказав Нік.　

— Як відкрити цю скриню — це теж загадка, — сказав містер Бернард. — Тому що ключ зник разом зі щоденниками лорда Монтроза, після того як тут побували грабіжники.　

— Грабіжники? — разом вигукнули Леслі й Нік.　

— Під час похорону вашого дідуся хтось зламав замок на вхідних дверях, — пояснила тітка Медді, — поки ми прощалися із любим Лукасом на цвинтарі. Сумний день, авжеж, серденько? — Тітка Медді, піднявши голову, глянула на містера Бернарда. Той і бровою не повів.　

У моїй голові зринули невиразні спогади. Здається, «слюсарі» дали драла, почувши, що господарі повертаються. Звісно, їх так і не спіймали.　

Я переповіла цю історію Ніку та Леслі, але тітка заперечила:　

— Ні-ні, янголятко. Поліція відмовилася від розслідування, бо все було на місці — готівку, цінні папери та прикраси ніхто не чіпав. Вони лежали в сейфі цілі-цілісінькі.　

— З цього ми робимо висновок, що грабіжники шукали щоденники, — зауважив містер Бернард. — Я підкинув цю версію поліції, але вони пустили її повз вуха. До того ж сейф був непошкоджений, тобто грабіжники знали код. Отож зупинилися на тому, що лорд Монтроз просто переклав свої щоденники десь-інде.　

— Я вам повірила, — зауважила тітка Медді, — але моя думка тоді нічого