Смарагдова книга - Керстін Гір
— До побачення, Лео.
— Так, до побачення, Лео, — докинув Ґідеон.
— Це… матиме наслідки, — бурмотів позаду містер Марлі. У тьмяному світлі його руда голова сяяла, наче сигнальний маяк.
— Еге ж, ми вже трусимось від страху. — Ґідеон чхати хотів на те, що містер Марлі був поруч і міг нас почути. — Підлабузник!
Я почекала, поки ми не повернули за ріг, а потім випручалась і мало не побігла вперед.
— Мрієш потрапити в олімпійський резерв? — поцікавився Ґідеон.
Я рвучко обернулася.
— Чого тобі треба? — Леслі б оцінила мій зневажливий тон. — Я кваплюсь.
— Я хотів переконатися, що ти справді почула моє вибачення сьогодні по обіді.
У його голосі й сліду не лишилось від кпинів.
А от у моєму — так.
— Почула, ще й як, — прошипіла я. — Але почути не означає прийняти.
— Ґвен…
— Та годі вже. Не треба повторювати мені, що насправді я мила і симпатична. Ти теж здавався мені колись милим. Дуже милим. Але що було, те загуло. — Я стрімко дерлася вгору крученими сходами, тому нагорі геть захекалася. От би зіпертися на перила і як слід відсапатися. Але Ґідеонові не можна показувати свою слабкість.
Тим часом Ґідеон завиграшки подолав шлях. Тому я якнайбадьоріше пострибала собі далі, поки він не схопив мене за зап’ястя, зупиняючи. Я здригнулася від доторку до моєї рани на руці. Кров знову заюшила.
— Ти ненавидиш мене, я розумію і не маю нічого проти, — мовив Ґідеон очі в очі. — Але збагни нарешті, що ми мусимо працювати в одній команді, я і ти. Щоб ти… щоб ми могли вийти з усього цього живими.
Я спробувала звільнитись, та він ще дужче стиснув мою руку.
— З чого саме вийти? — запитала я, хоча натомість із мене рвався відчайдушний крик: «А-а-а!!!»
— Якби ж я сам знав. Але що, коли раніше я неправильно розумів наміри Люсі й Пола? Дуже важливо, щоб ти… — загнувшись, він відпустив мою руку і витріщився на свою долоню. — Кров?
От дідько. Візьми себе в руки.
— Усе гаразд. Просто порізалася сьогодні в школі аркушем паперу. А щодо нашої розмови: поки ти не поясниш, так би мовити, у що ми вплутані, — я пишалася таким влучним висловом, — моєї допомоги не очікуй.
Ґідеон знову спробував узяти мене за руку.
— Ти, певно, серйозно поранилася. Дай мені подивитись… Може, ти б сходила до доктора Вайта? Сподіваюсь, що він досі тут.
— Тобто ти і не думаєш утаємничити мене у деталі справи.
Він завмер із випростаною рукою, але я не поспішала наближатися, аби він до пуття не розгледів мій поріз.
— Я й сам не до кінця впевнений, що це все означає, — сказав Ґідеон і розгублено, як Лукас, докинув: — Дай мені трохи більше часу.
— Усім потрібен час, — кинула я на ходу, наближаючись до ательє мадам Россіні. До виходу залишалося кілька хвилин. — Бувай, Ґідеоне. До завтра, на жаль.
Глибоко в душі я хотіла, щоб він мене зупинив, але Ґідеон навіть не намагався, просто закляк на місці, а я попрямувала геть. Мені так кортіло побачити вираз його обличчя, але я опанувала себе і не обернулася. Це було б ні до чого, бо очі мої знову опинилися на мокрому місці.
Біля дверей на мене чекав Нік.
— Нарешті! — вигукнув він. — Я хотів почати без тебе, але містер Бернард сказав, що нам слід почекати на тебе. Він поламав змивний бачок у блакитній ванній і скаржиться всім, що мусить тепер знімати плитку і розбирати труби. А потаємні двері ми замкнули зсередини. Хитрий план, еге ж?
— Вельми хитрий.
— Та за годину повернуться леді Аріста й тітка Гленда і напевно накажуть містерові Бернарду відкласти усі роботи на завтра.
— Нам не можна гаяти часу, — я пригорнула брата до себе й цьомкнула в скуйовджену руду маківку.
Якщо не зволікати, ми можемо встигнути.
— Ти ж нікому не розбовкав?
Нік підняв на мене очі, в яких читалася провина.
— Лише Кароліні. Вона має шосте чуття, коли щось затівається без неї, і чіпляється, як реп’ях. Але вона мовчатиме як риба, ще й відволікатиме маму, тітку Гленду й Шарлотту.
— Шарлотту передусім, — сказала я радше собі, ніж Ніку.
— Усі нагорі в їдальні, мама запросила Леслі приєднатися до вечері.
Вечеря вже, власне, закінчувалася. Тітка Медді умостилася у фотелі біля каміна, підібгавши під себе ноги, а містер Бернард і мама прибирали зі столу. Всі нам дуже зраділи. Себто всі, крім Шарлотти. Або вона вміло маскувала свою радість.
Ксемеріус звісився з люстри і зарепетував як на пожежу:
— Нарешті з’явилася! Я мало не здох від нудьги.
їжа ширила такі смачні пахощі, а мама так умовляла мене попоїсти, що ще мить — і я б здалася. Мама відклала для мене теплої печені, проте я, зібравшись на силі, героїчно відмовилася, збрехавши, що вже поїла в Темплі. Така нахабна брехня змусила мій шлунок стиснутися від обурення. На жаль, зараз я аж ніяк не могла дозволити собі подібну розкіш — марнувати час, щоб набити шлунок.
Леслі посміхнулася мені.
— Печеня була — аж губи злипаються. Було так смачно, що я мало язика не проковтнула. Тим паче, що моя мама влаштовує нині нові експерименти з їжею: якась суперкорисна хряцалка, від якої і наш пес верне носа.
— Дивно, на вигляд ти цілком… гм… вгодована, — пустила шпильку Шарлотта. З її охайної зачіски вибилися кілька кучериків і чарівно облямували її обличчя, надавши їй просто фантастичного вигляду. Незбагненно, як може поєднуватися така врода і підступність.
— Пощастило ж тобі. Я теж хочу собаку, — сказала Кароліна Леслі. — Або якесь інше звірятко.
— У нас же є Нік, — підкусила Шарлотта. — Це так, наче тримати вдома мавпочку.
— А ще в нас є справжній отруйний павучок у твоїй особі, — докинув Нік.
— Респект, малий! — озвався з люстри Ксемеріус і поплескав крилами. — Круто відшив!
Мама допомагала містерові Бернарду складати посуд.
— Кароліно, ти чудово знаєш, що ми не можемо мати хатнього улюбленця, бо в тітки Ґленди алергія на тварин.
— Я згодна і на лисого гризуна, взагалі безшерстого, — зауважила Кароліна. — Краще вже таке, ніж нічого.
Шарлотта було розтулила рота, але змовчала, бо мало що тямила в лисих домашніх гризунах.
Бабуся Медді (чи то тітка, як ми її частіше називали) поворушилась у своєму затишному фотелі й сонно тицьнула пальцем собі в круглу рожеву щоку.
— Ґвендолін! Іди поцілуй бабуню! Шкода, що ми так рідко бачимося. Після обіду ти мені знову наснилася, і, правду кажучи, не дуже добре…
— Розкажеш мені свій
