Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів - Автор невідомий - Народні казки

— Став, — каже, — коня!

«Таке, — думає, — три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».

Пішли в горницю, вона і йому шматочок булочки і стаканчик води поставила.

— Що ж мені тут їсти?

Коли глянув у вікно — овес і вода цілі, а кінь уже наїдається. Гризнув він булочки, хльобнув води — уже наїдається, а все ціле.

— Що, — каже, — наївся?

— Спасибі, вже.

— Ну, лягай же спочинь.

Встав він на другий день, вона йому й каже:

— Кинь ти мені свою зброю, коня й одежу, а я тобі дам свою.

Дає йому сорочку і зброю.

— Це, — каже, — така зброя, що скільки б сили не було, як махнеш, якого не дістанеш, то той тільки в живих буде; а сорочка така, що як надінеш, ніщо тебе не візьме, і їдь ти до такого-то шинку, там тобі об'являть, що їхній цар визвав богатиря, то як поїдеш до нього й женишся: то жінці до семи год правди не кажи.

От попрощалися, він і поїхав. Приїхав до шинку, його розпитують, хто та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому:

— Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбитися, а викликає богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до смерті догодував.

Показали йому, куди їхати, він і поїхав.

Доступив до царя:

— Так, — каже, — і так, можу я цю чужу землю одбити, дайте мені тільки двох козаків, як що трапиться, щоб звістили.

Виїхав він з козаками в поле.

— Лягайте, — каже, — спіть, а я постережу.

Тільки ті поснули, біжить чужа земля.

— Звертай! — кричить.

— Ні, — каже, — звертай ти!

Чужа земля як зачала кулями кидати, як зачала кидати, чисто тих козаків покрила. Він тоді як махне своєю зброєю, яких тільки не достав, то ті живі й лишилися. Відбив, ото раді йому таки всі, одгуляли весілля, сів він на царство, і живуть собі.

А та чужа земля давай царівну підбивати:

— Що ти пішла за такого, що хто його знає й звідки він, а ми ж все царі, ти взнай, чим він орудує, то ми його знищимо, а тебе заберемо.

Вона й давай його випитувати.

— Що ж, — каже, — вся сила моя от у цих рукавицях.

Вона їх з нього сонного зняла та й оддала їм.

От виїжджає він на полювання, вони перестріли його, давай тими рукавицями махати, а він як махнув своєю зброєю, котрих побив, а тих привів і в темницю посадив.

Вона знову до нього:

— Де ж ваша сила?

— Сила моя, — каже, — в оцих от чоботях.

Вона й чоботи зняла й віддала. Виїхали вони проти нього, він знову-таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив. Та вже в третій раз признався:

— Сила моя, — каже, — в цій зброї, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.

Давай вона його улещувати:

— Ви б, — каже, — в лазню сходили та змилися, мій батюшка завжди так робив.

Він і згодився. Тільки що роздягся, вона й підмінила йому зброю й сорочку, та й віддала тим. Виходить він із лазні, тут його взяли, посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня й пустили. От кінь ходив-ходив, блудив-блудив та згадав старе місце, де жив. Прибився до свого дворища, а там його добродійка побачила та й каже:

— Е, — каже, — щось уже Данилові заподіялося.

Зараз взяла його, перебрала, перечистила, склала, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живущою покропила, він і ожив.

— А що, — мовить, — я ж тобі говорила, не кажи до семи років жінці правди, не послухав.

Він уже стоїть та мовчить.

— Ну, — каже, — перепочинь, та я тобі ще щось друге дам.

На другий день дає йому вона ремінь і приказує:

— Гляди, їдь до того шинку, де й уперше був, та як станеш вранці вмиватися, проси шинкаря, щоб він бив тебе цим ременем як дужче, подовж спини. Як тільки ти води хлюпнеш, то знову будеш у жінки, та тепер уже їй нічого не кажи.

От поїхав він до того самого шинку, переночував, а як став умиватися, попросив:

— Як хлюпну я, хазяїне, в перший раз води, то бийте мене цим ременем подовж спини щосили.

От хлюпнув він, той як учеше його по спині, він і перекинувся конем, та таким конем, що любо й глянути. Хазяїн такий радий, такий радий. «От, — думає, — одного привів, а другим сам став». Зараз на ярмарок, став продавати, а цар і побачив.

— Продай, — каже. — Що тобі дати?

— Та давайте п'ять тисяч.

Цар вийняв гроші, взяв і оддав. Приходить у палац, хвалиться:

— Піди, душенько, подивись, якого я коня купив.

Пішла вона, як глянула:

— Е, — каже, — це моя погибель; треба його зарізати.

— Що ти, душенько, як можна?

— Ні, заріж та й заріж.

Стали готувати ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обнімає коня та й каже:

— Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різати.

А він до неї і гиготить:

— Ти, — каже, — дивись, де перша крапля крові упаде, та візьми ту краплю й закопай у саду.

Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла краплю в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня: один лист срібний, другий золотий, третій ще який — всі різні.

Пішов раз цар у сад, угледів ту вишню, милується та й хвалиться цариці:

— Поглянь, яка в нас у саду вишня хороша, хтозна-коли й виросла.

Та як глянула:

— Е, — каже, — це моя погибель, треба її зрубати!

— Що ти, як можна, найбільша в саду краса — та зрубати?

Все одно:

— Зрубай!

Стали готуватися, а дівчинка прибігла та:

— Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубати.

— А ти, — каже, — дивись, де перша тріска впаде, то візьми й пусти на воду.

Зрубали вишню, дівчина все зробила, як було сказано, пустила трісочку, і такий з неї селезень вилився, що любо й глянути.

От пішов цар на охоту, побачив селезня, а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, у воду — і поплив за ним. Той — далі та й манить. Як одвів од берега, тоді як схватиться, упав на березі, перекинувсь чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова одежа