Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів - Автор невідомий - Народні казки

— Ходімо, сестро, додому, поділимось.

От ідуть та йдуть шляхом, а бабина говорить:

— Ляжемо, сестро, відпочинемо!

Полягали, дідова, втомившись, заснула, а бабина взяла ніж, та й устромила їй у серце, та викопала ямку, та й поховала її. А сама пішла додому та й каже:

— Дивіться, скільки ягід я назбирала.

А дід і питає:

— Де ж ти мою дочку діла?

– Іде ззаду.

Коли ж ідуть чумаки та й кажуть:

— Станьмо, братця, отут відпочинем.

Та й стали. Глянуть — над шляхом могила, а на могилі така гарна калина виросла! Вони вирізали з тієї калини сопілку, та й став один чумак грати, а сопілка говорить:

Ой помалу-малу, чумаченьку, грай,

Та не врази мого ти серденька вкрай!

Мене сестриця зі світу згубила —

Ніж у серденько та й устромила.

А другі кажуть:

— Щось воно, братця, значить, що калинова сопілка так промовляє.

От прийшли вони в село та й натрапили якраз на того діда:

— Пусти нас, діду, переночувати, ми тобі скажемо пригоду.

Він їх пустив. Тільки вони увійшли у хату, зараз один сів на лаві, а другий став біля нього та й каже:

— Ану, брате, вийми сопілку та заграй!

Той вийняв. Сопілка й говорить:

Ой помалу-малу, чумаченьку, грай,

Та не врази мого ти серденька вкрай!

Мене сестриця зі світу згубила —

Ніж у серденько та й устромила.

Тоді дід каже:

— Що воно за сопілка, що вона так гарно грає, що аж мені плакати хочеться. Ану, я заграю!

Він йому й дав. А та сопілка говорить:

Ой помалу-малу, мій таточку, грай,

Та не врази мого ти серденька вкрай!

Мене сестриця зі світу згубила —

Ніж у серденько та й устромила.

А баба, сидячи на печі:

— Ану, дай сюди, старий, і я заграю!

Він їй подав, вона стала грати — сопілка й говорить:

Ой помалу-малу, матусенько, грай,

Та не врази мого ти серденька вкрай!

Мене сестриця зі світу згубила —

Ніж у серденько та й устромила.

А бабина дочка сиділа на печі аж у куточку і злякалась, що дізнаються. А дід і каже:

— А подай їй, щоб заграла!

От вона взяла, аж сопілка і їй відказує:

Ой помалу-малу, душогубко, грай,

Та не врази мого ти серденька вкрай!

Ти ж мене, сестро, зі світу згубила —

Ніж у серденько та й устромила.

Тоді вже всі дізналися, що воно є. По дідовій дочці обід поставили, а бабину прогнали.

Нещасний Данило

Був собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив, — все, що не заробить, так як за водою й піде. Нічого в нього нема. От найнявся він до чоловіка:

— Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік.

Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.

— Ну, — каже, — завтра піду скошу, то це мені й буде.

Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він і плаче:

— Піду, — каже, — ще де в другому місці наймусь. Приходить до другого хазяїна:

— Візьміть мене, — каже, — на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.

Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце, — думає, — дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли вовки й розірвали лоша. Плаче він:

— Піду ще де наймуся.

Приходить ще до чоловіка, а в того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто й не рушив одвіку.

— Наймусь я, — каже, — до вас за цей камінь.

Став він служити, почав той камінь мінятися, пішли по ньому різні кольори: один бік червоний, другий — срібний, третій — золотий.

— Ну, — каже, — камінь вже нікуди не дінеться.

Коли це завтра йому строк, а щось прийшло й стягло той камінь. Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому Бог не дає.

— Що ж, — кажуть, — як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.

Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:

— Роби, — каже, — що буде, подивлюсь, який ти нещасний.

От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:

— Що ж ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.

Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:

— Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, як вугілля — бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний: дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.

От ходив він, ходив, лапав, лапав…

— Ось, — каже, — золото.

Розбили — аж пісок.

— Ну, — каже цар, — справді ти нещасний; їдь з мого царства, мені таких не треба.

Дав йому зброю козацьку, одежу, він і поїхав.

Їде він день, їде й другий — нема ні йому, ні коневі їсти. Їде третій день, бачить — стіг сіна стоїть.

— Це, — каже, — хоч не мені, так коневі буде.

Став до стога під'їздить, він і зайнявся. Плаче Данило, тільки чує, щось кричить зі стогу:

— Рятуй мене, бо згорю.

— Як же я тебе, — каже, — рятуватиму, як я й сам не приступлюся.

— А ти, — каже, — подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.

Подав він туди зброю і витяг таку здоровенну гадюку. «Таке», — думає.

А вона йому й каже:

— Коли ти мене витяг, то відправ і додому.

— Як же я тебе відправлю?

— Бери мене, — каже, — на коня, та куди я буду голову хилити, туди верни.

От хилить вона голову, а він повертає, їхали-їхали і приїхали до такого дворища, що й любо подивитися. Злізла змія й каже:

— Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.

Сказала й полізла під ворота. Стояв він, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходить такою вбраною, красивою баринею, одчиняє ворота:

— Веди, — каже, — коня та закусиш і спочинеш.

Пішли