Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів - Автор невідомий - Народні казки
— Ходімо, сестро, додому, поділимось.
От ідуть та йдуть шляхом, а бабина говорить:
— Ляжемо, сестро, відпочинемо!
Полягали, дідова, втомившись, заснула, а бабина взяла ніж, та й устромила їй у серце, та викопала ямку, та й поховала її. А сама пішла додому та й каже:
— Дивіться, скільки ягід я назбирала.
А дід і питає:
— Де ж ти мою дочку діла?
– Іде ззаду.
Коли ж ідуть чумаки та й кажуть:
— Станьмо, братця, отут відпочинем.
Та й стали. Глянуть — над шляхом могила, а на могилі така гарна калина виросла! Вони вирізали з тієї калини сопілку, та й став один чумак грати, а сопілка говорить:
Ой помалу-малу, чумаченьку, грай,
Та не врази мого ти серденька вкрай!
Мене сестриця зі світу згубила —
Ніж у серденько та й устромила.
А другі кажуть:
— Щось воно, братця, значить, що калинова сопілка так промовляє.
От прийшли вони в село та й натрапили якраз на того діда:
— Пусти нас, діду, переночувати, ми тобі скажемо пригоду.
Він їх пустив. Тільки вони увійшли у хату, зараз один сів на лаві, а другий став біля нього та й каже:
— Ану, брате, вийми сопілку та заграй!
Той вийняв. Сопілка й говорить:
Ой помалу-малу, чумаченьку, грай,
Та не врази мого ти серденька вкрай!
Мене сестриця зі світу згубила —
Ніж у серденько та й устромила.
Тоді дід каже:
— Що воно за сопілка, що вона так гарно грає, що аж мені плакати хочеться. Ану, я заграю!
Він йому й дав. А та сопілка говорить:
Ой помалу-малу, мій таточку, грай,
Та не врази мого ти серденька вкрай!
Мене сестриця зі світу згубила —
Ніж у серденько та й устромила.
А баба, сидячи на печі:
— Ану, дай сюди, старий, і я заграю!
Він їй подав, вона стала грати — сопілка й говорить:
Ой помалу-малу, матусенько, грай,
Та не врази мого ти серденька вкрай!
Мене сестриця зі світу згубила —
Ніж у серденько та й устромила.
А бабина дочка сиділа на печі аж у куточку і злякалась, що дізнаються. А дід і каже:
— А подай їй, щоб заграла!
От вона взяла, аж сопілка і їй відказує:
Ой помалу-малу, душогубко, грай,
Та не врази мого ти серденька вкрай!
Ти ж мене, сестро, зі світу згубила —
Ніж у серденько та й устромила.
Тоді вже всі дізналися, що воно є. По дідовій дочці обід поставили, а бабину прогнали.
Нещасний Данило
Був собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив, — все, що не заробить, так як за водою й піде. Нічого в нього нема. От найнявся він до чоловіка:
— Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік.
Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.
— Ну, — каже, — завтра піду скошу, то це мені й буде.
Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він і плаче:
— Піду, — каже, — ще де в другому місці наймусь. Приходить до другого хазяїна:
— Візьміть мене, — каже, — на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.
Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце, — думає, — дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли вовки й розірвали лоша. Плаче він:
— Піду ще де наймуся.
Приходить ще до чоловіка, а в того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто й не рушив одвіку.
— Наймусь я, — каже, — до вас за цей камінь.
Став він служити, почав той камінь мінятися, пішли по ньому різні кольори: один бік червоний, другий — срібний, третій — золотий.
— Ну, — каже, — камінь вже нікуди не дінеться.
Коли це завтра йому строк, а щось прийшло й стягло той камінь. Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому Бог не дає.
— Що ж, — кажуть, — як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.
Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:
— Роби, — каже, — що буде, подивлюсь, який ти нещасний.
От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:
— Що ж ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.
Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:
— Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, як вугілля — бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний: дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.
От ходив він, ходив, лапав, лапав…
— Ось, — каже, — золото.
Розбили — аж пісок.
— Ну, — каже цар, — справді ти нещасний; їдь з мого царства, мені таких не треба.
Дав йому зброю козацьку, одежу, він і поїхав.
Їде він день, їде й другий — нема ні йому, ні коневі їсти. Їде третій день, бачить — стіг сіна стоїть.
— Це, — каже, — хоч не мені, так коневі буде.
Став до стога під'їздить, він і зайнявся. Плаче Данило, тільки чує, щось кричить зі стогу:
— Рятуй мене, бо згорю.
— Як же я тебе, — каже, — рятуватиму, як я й сам не приступлюся.
— А ти, — каже, — подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.
Подав він туди зброю і витяг таку здоровенну гадюку. «Таке», — думає.
А вона йому й каже:
— Коли ти мене витяг, то відправ і додому.
— Як же я тебе відправлю?
— Бери мене, — каже, — на коня, та куди я буду голову хилити, туди верни.
От хилить вона голову, а він повертає, їхали-їхали і приїхали до такого дворища, що й любо подивитися. Злізла змія й каже:
— Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.
Сказала й полізла під ворота. Стояв він, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходить такою вбраною, красивою баринею, одчиняє ворота:
— Веди, — каже, — коня та закусиш і спочинеш.
Пішли
