Скарб Солоного лиману - Олексій Якович Огульчанський
— Перевіримо! — підхопився з ліжка Мишко, і ми побігли у двір.
Народжувався погожий день: небо було високе й синє, вітерець перебирав блискучі листочки на маківці нашої тополі.
— Оце так чудеса! — від здивування мій гість аж витріщив очі. — Як же риба дізнається про те, що діється у дворі?
А я блимав очима й не знав, що відповісти. Дідусь нічого мені про це не казав.
— Біотоки, — бовкнув я перше, що спало мені на думку.
— Бі-о-о-т-о-к-и, — спроквола повторив Мишко. — Я це слово вже чув, а от що воно таке, не знаю… — він на хвильку замислився, а я, скориставшися цим, поспішив змінити розмову:
— Слухай, а як там наш Пух? Давай глянемо.
— Давай, — погодився Мишко.
І ми помчали. Пробігаючи повз сарайчик, де під стріхою лежала його снасть, Мишко сумовито мовив:
— А коли ж ми, Юрку, за дивовижею попливемо? Я ж обіцяв…
Я промовчав. Відверто кажучи, мені не вірилося, що ми її швидко знайдемо. І водночас у мене з´явилася хороша ідея, як відвернути увагу Мишка від тієї морської чудасії.
— Дивина сидить недалечко, вважай поруч. Хочеш покажу?
— Та ти що? — аж спинився Мишко. — Справжня, морська? Чого ж ти мовчиш? Побігли!
— Гайда, — підхопив я. — Тільки дивина не морська, а летюча — голуб.
— Голуб! Теж мені чудо-юдо знайшов, — розчаровано проказав Мишко. — Та знаєш, скільки їх живе у нас на горищі!
— Еге, так у тебе ж дикуни, а в мене — справжній поштар.
— Що? Поштовик? Справжній? А де ти його дістав?
— Сам прилетів, певне, заблукав.
— І кільце на ніжці є? — допитувався Мишко.
— Аякже, який же поштар без кільця…
Мій голубник, обвитий виноградною лозою, височів серед нашого городу, а над ним здіймалася щогла з перекладинкою.
Зупинилися під голубником.
— Почекай хвилинку, — сказав я Мишкові, по драбинці хутенько дістався голубника, простяг руку, щоб відкрити фанерні дверцята, і сторопів: дверцята, які я завжди щільно зачиняв, чомусь були навстіж відкриті. Я зазирнув у голубник і все зрозумів…
— Поштар зник! — видихнув я.
— Не може бути! — озвався Мишко знизу.
За мить він опинився поруч зі мною і, поправивши окуляри, уважно оглянув дверцята.
— Он воно що… Поштаря вкрав звірок. Бачиш, Юро, оно шерстинки до поріжка поприлипали.
А я тих шерстинок і не помітив.
— Кіт?!
— Ні. Наче не схоже.
— Хто ж тоді?
— Важко сказати. Думаю, без мого Пуха нам не обійтися, — Мишко миттю зіскочив на землю і помчав по свого гавкуна.
За хвилину Мишко повернувся, тягнучи на мотузці песика, який відчайдушно упирався лапами і, крутячи головою, ледве плентався за своїм господарем — видно, до цього часу не очумався від подорожі у лозяному кошику. Він докірливо глянув на мене, ніби говорячи: «І нащо отак мене тягнути? Виспатися не дають порядному собаці».
«Ну й слідець! — подумав я, дивлячись на песика. — Горе куцохвосте, ось він хто!»
— Пуху! Шукай злодія! — наказав Мишко песику.
Той нюхнув сходинки і враз змінився: хутко здерся по драбинці, обнюшив дверцята і лизнув їх, плигнув на землю, оббіг разом із Мишком навколо голубівні, а тоді збуджено загарчав і, войовниче відкинувши задніми ногами пилюку, прибрав бойової пози. У нього настовбурчився загривок, весь він витягнувся, а морда його, здавалося, стала ще довшою.
Я здивовано спостерігав за капловухим слідцем. Хто б міг від нього цього чекати!
— Шукай, Пуху! — вигукнув Мишко і, ніби у відповідь, Пух розлючено гавкнув і з такою силою смиконув, що його мотузочка лопнула і він, несподівано звільнившись, перелетів через тин і зник у картоплинні нашої сусідки. Отакої!
Якусь мить ми стояли біля голубівні й спантеличено дивилися один на одного.
Привів нас до тями зойк Пуха. «Ай-ай-ай!» — почулося уривчасте аж з околиці нашої Тополівки…
— Пух узяв слід, — сказав Мишко, і ми кинулися на вулицю. «Ай-ай-ай!» — лунало звідкись від виноградників. Ми оторопіло озиралися навколо… Аж ось Пух промайнув у кінці Набережної, помчав до нас, і, не добігши кілька кроків, круто повернув до моря.
Мишко підстрибом рвонув за своїм вихованцем.
Коли ми вже наздоганяли його, Пух раптом пірнув у хащі осоки і закружляв на одному місці. Розгорнувши
