Скарб Солоного лиману - Олексій Якович Огульчанський

Я озирнувся. Недалечко від човна плавала лебідка, тримаючи у дзьобі великого сірого бичка. Я вкрай здивувався, бо літньої пори у нашому Бугазі залишаються хіба що невеличкі бички-пісочники та ще нікчемні «стьопки-розтрьопки». А поважні сірі бички на все літо відпливають у море.

— Це наша лебідка-гагарка, — відповів я, стежачи за тим, як птах пробував проковтнути свою здобич. Марна справа! Бичок відчайдушно пручався. Врешті йому пощастило-таки вирватися з гагарчиного дзьоба… Вона знову пірнула і за мить з´явилася з ще більшим сіряком.

— Оце так рибачиха… — захоплено вигукнув Мишко. «Сіряків тутечки навалом», — збагнув я і відразу наказав:

— Мишко, кидай у море якір!

Ми заякорилися і похапцем почали розмотувати бичколовки.

— Я ось і черв´яків прихопив, — раптом сказав Мишко і витяг з кишені бляшанку.

— Побережи своїх хробачків для пічкурів, — порадив я. — Ось на нашу рибу нажива, — і я подав йому жменю солоної тюльки. — Перекушуй навпіл і стромляй на гачок.

— Тюлька? Хіба то нажива… — розпочав було Мишко, та коли побачив, що я вже тягну з моря великого сірого бичка, поспіхом перекусив зубами тюльку.

Клювали сіряки як ніколи. Та які сіряки! Один в один — великі, товстезні, жирнючі…

«Звідки вони? Чому скупчилися у затоці? Що їх привабило?» — розмірковував я і раз у раз позирав на нашу сусідку-гагарку. У неї теж були справи непогані. Пірнувши, вона щоразу здобувала бичка. Ото лиш біда: рибини траплялися надто великі і вона не могла їх проковтнути. Довелося їй перебратися ближче до берега.

За якусь часину ми наловили повний кошик сіряків.

— На юшку вистачить. Гайда до берега! — наказав я. Ми змотали бичколовки, вибрали якір.

— Юрко, давай тепер я гребтиму, — несподівано сказав Мишко.

— А подужаєш?

— Аякже. Не раз доводилося веслами орудувати. Правда, на ставку.

Я поступився йому місцем, сів на банку і мимохіть посміхнувся: «Ну-ну, побачимо, який з тебе морячок».

На диво, Мишко веслував не гірше від косянських хлопчаків. Ось тобі й степовик!

Ми підійшли до берега. Відтягли човен подалі від води, щоб якась шалена хвиля не злизала його, і подалися додому…

Мами дома не було, і я вирішив сам зварити юшку.

Мишко, прихопивши харч для Пуха, побіг за хату, а я вмостився на стільчику біля кабиці й заходився тельбушити сіряків. Люблю це діло! Хіба не цікаво дізнатися, чим риба харчується? Тоді й наживу легше шукати. Звичайно я знаходив у шлунках сіряків тюльку, рачків-креветок, крабиків, а от цього разу там було повно схожих на листочки тваринок. Що то, я не міг зрозуміти, надто вже вони були зіжмакані.

— Може, картоплі начистити? — підсів до мене Мишко.

— Юшка з картоплею, друже, то вже не юшка.

— А що?

— Рибний суп. А ми з тобою зваримо справжню рибальську юшку. А як хочеш помогти, набери в казанок води з діжки і розпалюй кабицю.

Коли повернулася мама, серед столу стояв казанок, а подвір´я було сповнене апетитними пахощами.

— Ну й молодці! — зраділа вона. — Що то діти з рибальського роду!

Після вечері ми з Мишком пішли до кімнати. Не встиг він порога переступити, як накинувся на мене із питаннями.

— Що то за рибина під стелею теліпається? А як вона там тримається? А що то за кола?

Я розповідав про дивовижну севрюжку-вітровказ, а він слухав, і видно було по обличчю, не вірив жодному моєму слову.

— Баєчки, — врешті посміхнувшись, мовив він. — Видумати можна будь-що.

— Значить, не віриш?

— Ні. Повірю, коли ти відразу скажеш, яка буде погода завтра.

— Скажу про це опівночі або вранці.

— Еге, Юро. Уранці я й сам, без отієї твоєї рибини побачу, що діється надворі.

— А я розповім про це не виходячи з хати.

— Подивимося… — сонно промимрив Мишко і вклався на розкладачці.

Коли нарешті у кімнаті запанувала тиша, я почув, як спокійно зітхає вечірнє море. Отак, вслухаючись у нічні звуки, непомітно заснув і я.

Мишко не забув нашої вечірньої розмови. Не встиг я розплющити очі, коли чую:

— А глянь-но, Юрку, яка сьогодні буде погода?

Я глянув на севрюжку і побачив, що вона націлила свого носа прямісінько на синє кружало.

— Надворі повіває