Пітер Пен - Джеймс Баррі

і тут же, на підлозі, росли гриби дивовижного кольору, які використовували замість стільців. У центрі кімнати невпинно намагалося рости Чарівне дерево, але щоранку діти спилювали його стовбур врівень із підлогою. До обіду він знову виростав приблизно на два лікті заввишки, хлопці клали на нього двері і так робили стіл; потім забирали двері, спилювали стовбур і знову мали місце для забав. Був тут і незвичайний камін, який можна розпалити в будь-якому куточку кімнати, де тільки заманеться, — до нього Венді причепила багато мотузок, сплетених з деревного волокна, щоб розвішувати випрані речі. Ліжко за дня складалося при стіні, а о пів на сьому вечора розкладалося і тоді займало майже півкімнати; на цьому ліжку спали всі хлопчики, окрім Майкла, — як оселедці в банці. Існувало суворе правило: не повертатися на бік самому, поки хтось не подасть сигнал, — тільки тоді поверталися всі разом. Майкла теж чекала така доля, але Венді хотілося мати біля себе дитинку, а він був наймолодший. Ну і, зрештою, ви ж знаєте мамів — словом, минуло трохи часу, багато чи мало, і Майкл уже спав у кошику, підвішеному до стелі, як у колисці.

Усе тут було суворо і просто, і не дуже відрізнялося від того, що влаштували б у своєму барлозі ведмежата. Але ось, бачите — невеличка ніша в стіні, завбільшки з клітку для пташки: це апартаменти Майстриньки Дзеньки. Відділяла їх від спільного дому маленька завіса, яку Дзенька, надзвичайно сором’язлива істота, опускала щоразу, як одягалася, роздягалася чи перевдягалася. Жодна інша особа жіночої статі, велика чи маленька, мабуть, не мала такого вишуканого будуару і спальні заразом.

Тахта — справжнісінький антик епохи Королеви Меб, з різьбленими ніжками. Накриття на ній мінялося залежно від пори цвітіння тих чи інших квітів. Дзеркало — від Кота-у-Чоботях: таких досі вціліло у світі лише три, якщо вірити феям-дилерам; мушлею служила їй шкоринка пирога; шафа — антикварний екземпляр епохи Красунчика Шостого, а килим і доріжки — найкращі зразки раннього періоду Меджері та Робіна. Була тут і люстра від Володаря Бліх — для освітлення спальні, хоча зазвичай Дзенька присвічувала собі сама. Вона вельми критично зиркала на загальну кімнату, а її крихітний будуарчик, хоч який гарнесенький, дуже скидався на хвалька, що весь час задирає носа.

Мабуть, особливо це зачіпало Венді, бо за тими невгамовними хлопчиськами в неї вічно роботи непочатий край.

Бувало, вона цілими тижнями не виходила на галявину — хіба що вечорами з яким-небудь шиттям у руках. Готування, мушу вам сказати, невідступно тримало її при баняках; і навіть коли в тих баняках нічого не було, і навіть коли не було самих баняків — вона все одно мусила пильнувати, так, ніби там кипить вариво. Ніколи не було відомо напевно, чи це буде справжня їжа, чи тільки уявна — все залежало від Пітерових примх: він міг їсти, їсти по-справжньому, коли це була тільки гра, але він не міг напихатися заради того, щоб почуватися ситим, — він завжди дуже не любив якраз те, що більшість дітей дуже полюбляють. Уявна їжа була для нього такою справжньою, що, коли він їв, можна було помітити, як округлюється його живіт. Звичайно, це давалось нелегко, але не лишалося нічого іншого, як тільки наслідувати його; і лише коли щастило довести, що ви стали занадто худі для свого дерева, він дозволяв наїстися по-справжньому.

Улюбленою для Венді порою для шиття-латання був вечір, коли всі поснуть. Тоді, як-то кажуть, вона отримувала ковток вільного часу для себе; і в цей час вона шила хлопчакам щось новеньке або ставила подвійні латки на коліна, бо з колінами було найгірше.

Сідаючи при кошику з панчохами і шкарпетками, звідки кожна п’ятка світила дірками, вона, бувало, опускала руки і зойкала:

— Ой-ой-ой, я інколи заздрю старим дівам!

Але коли вона це говорила, її личко сяяло.

Пам’ятаєте її приручене вовченя? Оте вовченя дуже скоро пронюхало, що вона є на острові, відшукало її та кинулось їй в обійми. Потім воно всюди бігало за Венді.

Час минав і… — чи часто вона думала про своїх коханих батьків, яких колись покинула? Це складне запитання, бо справді важко сказати, як пливе час у Небувалії, де його визначають за місяцями і сонцями — а вони тут змінюють одне одного набагато частіше, ніж на материку. Але, мабуть, Венді таки переживала за своїх тата й маму; вона ні миті не сумнівалася, що вони завжди тримають вікно відчиненим для неї і чекають на її повернення; і це дарувало їй спокій. Що турбувало її по-справжньому — це те, що Джон пам’ятав батьків дуже невиразно, просто як людей, яких колись знав, а Майкл охоче приймав її за свою справжню маму.

Трохи налякана таким ставленням, Венді, вважаючи це за свій священний обов’язок, взялася закріпити колишнє життя в свідомості братів за допомогою спеціальних письмових робіт — приблизно так, як це робиться в школі. Виявилося, що це цікаво для всіх хлопців, і вони охоче приєдналися до занять: змайстрували для кожного по грифельній дошці, а відтак — сідали довкола столу, записуючи і напружено обдумуючи питання, які Венді писала на своїй дощинці й пускала по колу. Це були найзвичайніші в світі питання. “Якого кольору очі були у твоєї мами? Хто був вищий на зріст — тато чи мама? Твоя мама була чорнява чи білява? По змозі, дайте відповідь на всі три запитання”. І далі: “А. Написати твір, не менш як на сорок слів, про те, як ти провів свої останні канікули. Б. Порівняти характери тата і мами. Вибрати тільки одну з цих тем”. І ще: “А. Описати, як сміялась мама. Б. Описати, як сміявся тато. В. Описати мамину святкову сукню. Г. Описати буду і того, хто у ній живе”.

Такі завдання хлопці виконували щодня, і коли хтось не знав відповіді на якесь питання, то мав проти нього ставити хрестик. На превеликий жаль, навіть у роботах Джона траплялося багато хрестиків. Як і слід було сподіватися, тільки Ледь-Ледь, єдиний, відповідав на кожне запитання і, мабуть, на початках подавав найбільші надії, але у нього всі відповіді були такі недоладні, що вкінці успіхи його виявились найгіршими: сумна історія.

Пітер не брав у цьому участі. По-перше, він зневажав усіх мамів, окрім Венді, а по-друге, він був єдиним хлопчиком на острові, який не вмів ні писати, ні читати — ані найменшого слова. Він не бажав опускатися до таких дурниць.

До речі, усі запитання були