Гаррі Поттер і таємна кімната - Джоан Роулінг

Та часу перейматися цим не було: професорка Макґонеґел обходила ґрифіндорський стіл, роздаючи всім розклад уроків. Гаррі узяв свій розклад і побачив, що сьогодні першим уроком буде гербалогія разом із гафелпафцями.

Гаррі, Рон і Герміона вийшли із замку, проминули овочеві грядки й попрямували до оранжерей, де росли магічні рослини. Ревун зробив принаймні одну добру справу: Герміона вважала, що хлопців покарано достатньо, тож знову була з ними привітна.

Коло оранжерей вони побачили решту однокласників, які чекали на професорку Спраут. Тільки-но Гаррі, Рон і Герміона приєдналися до них, як професорка з'явилася на галявині в супроводі Ґільдероя Локарта. Руки професорки Спраут були забинтовані, і Гаррі знову відчув докори сумління, побачивши вдалині Войовничу Вербу з перев'язаними гілками.

Професорка Спраут була маленькою присадкуватою чарівницею в полатаному капелюшку, з-під якого постійно розвівалося волосся; її одяг був завжди вимащений землею, а стан її нігтів одразу примусив би зомліти тітку Петунію. Натомість Ґільдерой Локарт був у бездоганній бірюзовій мантії, а його золотаве волосся виблискувало з-під оздобленого золотом бірюзового капелюха, що елегантно височів на голові.

— О, вітаю вас! — вигукнув осяйний Локарт, звертаючись до учнів. — Я щойно показав професорці Спраут, як треба лікувати Войовничу Вербу! Тільки не подумайте, що я краще за неї знаю гербалогію! Просто під час моїх мандрів мені вже траплялися такі екзотичні рослини…

— Діти, сьогодні третя оранжерея! — оголосила професорка Спраут, явно незадоволена і не така бадьора, як завжди.

Учні зацікавлено загомоніли. Досі вони працювали тільки в першій оранжереї, а в оранжереї номер три були значно незвичніші й небезпечніші рослини. Професорка Спраут витягла з-за пояса великого ключа й відчинила двері. На Гаррі війнуло духом землі та добрив, змішаним із густими пахощами якихось величезних, завбільшки з парасольку, квітів, що звисали зі стелі. Він уже зібрався заходити туди слідом за Роном і Герміоною, як його зупинила Локартова рука.

— Гаррі! Я б хотів тебе на одне слово. Професорко Спраут, ви не заперечуєте, якщо він запізниться на кілька хвилин?

Судячи з того, як спохмурніла професорка Спраут, вона таки заперечувала, але Локарт додав:

— Ну, от і гаразд, — і просто перед її носом зачинив двері до оранжереї.

— Гаррі, — заговорив Локарт, похитуючи головою, а його великі білі зуби виблискували під сонцем. — Гаррі, Гаррі, Гаррі!

Гаррі мовчав, цілковито збентежившись.

— Коли я почув… Звичайно, це моя провина. Я мало не копнув сам себе.

Гаррі не розумів, про що йдеться. Хотів запитати, але Локарт уже говорив далі:

— Не знаю, чи був я колись ще дужче вражений! Полетіти в Гоґвортс машиною! Ну, звісно, я відразу збагнув, чому ти це зробив. Шикарна реклама, Гаррі! Гаррі, Гаррі!

Неймовірно, як він умів виставляти напоказ кожен зі своїх бездоганних зубів навіть тоді, коли мовчав.

— Я дав тобі відчути смак реклами, правда? — поцікавився Локарт. — Заразив тебе цією ідеєю.

Ти потрапив зі мною на першу сторінку газети й не міг дочекатися наступної нагоди.

— Ой! Ні, пане професоре, розумієте…

— Гаррі, Гаррі, Гаррі! — схопив його Локарт за плече. — Я розумію. Природна річ — прагнути більшого, коли скуштував уперше, і я сам винен, що почастував тебе цим трунком, який ударив тобі в голову, але зрозумій, юначе: не можна літати машинами тільки задля того, щоб привернути до себе увагу. Вгамуйся трохи, гаразд? Матимеш для цього купу часу, коли подорослішаєш. Так-так, я знаю, що ти думаєш! "Добре йому казати, бо він і так всесвітньо відомий чарівник!" Але, коли я мав дванадцять, я теж був ніким, як і ти тепер. Фактично, я взагалі був пустим місцем! Бо про тебе хоч трохи чули, правда? Вся ця пригода з Тим-Кого-Не-Можна-Називати! — Локарт глянув на шрам-блискавку на Гарріному чолі. — Знаю, знаю, що це далеко не те, що п'ять разів поспіль вигравати, як я, приз "Відьомського тижневика" за найчарівнішу усмішку, але це вже початок, Гаррі, це початок!

Дружньо підморгнувши, Локарт подався геть. Кілька секунд Гаррі стояв заціпеніло, а тоді, пригадавши, що має бути в оранжереї, відчинив двері й тихенько зайшов.

Професорка Спраут стояла за розкладним стелажем у центрі оранжереї. На стелажі лежало з двадцять пар різнокольорових навушників.

Коли Гаррі став між Роном і Герміоною, професорка сказала:

— Ну, а сьогодні будемо пересаджувати мандрагору. Хто мені розповієть про властивості мандрагори?

Нікого не здивувало, що Герміона першою підняла руку.

— Мандрагора — потужний тонізуючий засіб, — заторохкотіла Герміона з таким виглядом, ніби вивчила на зубок цілий підручник. — її вживають для відновлення природного стану тих людей, які були закляті чи трансфігуровані.

— Чудово. Десять очок Ґрифіндору, — похвалила професорка Спраут. — Мандрагора — неодмінний складник більшості протиотрут. Але вона й небезпечна. Хто пояснить чому?

Герміона знову рвучко підняла руку, мало не збивши Гаррі окуляри.

— Крик мандрагори загрожує смертю тому, хто його почує, — швидко проторохкотіла вона.

— Саме так. Ще десять очок, — сказала професорка Спраут. — Так от, ми маємо тут ще зовсім молоденьку мандрагору.

Кажучи це, вона показала на довгу низку підносів із заглибинами, і всі підсунулися, щоб краще побачити. Там рядочками росли десь близько сотні маленьких врунистих рослин багряно-зеленого кольору.

Гаррі, котрий не мав найменшого поняття, що мала на увазі Герміона під "криком" мандрагори, не бачив у них нічого особливого.

— Прошу всіх узяти навушники, — звеліла професорка Спраут.

Зчинилася невеличка бійка, бо ніхто не хотів, щоб йому дісталися ті навушники, які були рожеві й пухнасті.

— Коли я скажу їх одягнути, кожен має пересвідчитися, що його вуха цілковито закриті, — наказала професорка Спраут. — Я дам вам знак, коли буде безпечно їх зняти. Що ж, надягайте навушники!

Гаррі швиденько надягнув. Не стало чути жодного звуку. Професорка Спраут закрила свої вуха рожево-пухнастими навушниками, підкотила рукави мантії, міцно вхопила одну рослинку і щосили її смикнула.

Гаррі здивовано вигукнув, хоча його ніхто й не почув.

Замість коріння з-під землі вигулькнуло крихітне, брудне і вкрай бридке немовля. Листя росло в нього просто з голови. Воно мало блідо-зелену поцятковану шкіру і виразно лементувало як навіжене.

Професорка Спраут видобула з-під столу великий квітковий горщик і посадила мандрагору в темний вологий компост. З горщика виднівся тільки пучечок листя.

Професорка Спраут витерла руки, дала всім знак і зняла навушники.

— Оскільки наші паростки мандрагори зовсім маленькі, то їхні крики ще не смертельні, — спокійно мовила вона, ніби й не робила нічого незвичайного, а просто поливала бегонію. — Проте їхні верески таки можуть відключити вас на