Домбі і син - Чарльз Діккенс
Він довго плекав цю думку, аж одного пізнього вечора, зачувши, що дружина повернулась додому, пішов до неї. Едіт, тільки-но відвідавши матір, сиділа сама, в розкішній сукні. На її обличчі були сум і задума, але таким він бачив його тільки з порога, бо за мить у дзеркалі перед нею, мов у рамці, з’явився так добре відомий йому образ похмурої, насупленої вроди.
— Місіс Домбі, — мовив він, увіходячи, — будь ласка, мені треба сказати вам кілька слів.
— Завтра, — відповіла Едіт.
— Краще тепер, мадам, — наполягав він. — Ви неправильно уявляєте собі своє становище. Я звик сам визначати час, а не щоб мені його визначали. Ви, я гадаю, не зовсім добре розумієте, хто я і що, місіс Домбі.
— Я гадаю, що розумію вас дуже добре, — відповіла Едіт.
Вона глянула на нього і, схрестивши на неспокійних грудях білі руки, що іскрилися золотом та самоцвітами, відвела очі.
Якби вона була не така гарна і не така велична в своїй холодній стриманості, то не здужала б пробити його гординю, даючи йому відчути власну приниженість. Але вона здужала, і він відчув це дуже гостро. Він озирнувся по кімнаті: скрізь він побачив порозкидувані в безладді багаті строї й розкішні оздоби та прикраси — порозкидувані не з недбальства чи з примхи, як подумав би він, а з упертої, погордливої зневаги до коштовних речей, — і почуття приниженості стало іще гострішим. Китиці квітів, плюмажі, самоцвіти, мережива, шовки, оксамити — куди б він не глянув, всюди він бачив розсипані, понехтувані, занедбані багатства. Навіть діаманти — його весільний подарунок — неспокійно здіймалися й опадали на її грудях, немов нетерпеливилися розірвати ланцюжок і розсипатись по підлозі, щоб вона могла наступити на них ногою.
Він відчував приниженість свого становища й не крився з цим. Церемонний і чужий серед усього цього багатства барв і блиску, чужий і скований перед його господинею, чия неприступна краса мінилася тим самим блиском, відбиваючись у кожній речі довкола, мов у скалці дзеркала, він почувався розгублено і недоладно. Все, що служило її повному зневаги самовладанню, не могло не дратувати його. Роздратований, злий на себе самого, він сів і анітрохи не в ліпшому настрої продовжив розмову:
— Нам з вами, місіс Домбі, конче потрібно прийти до певного порозуміння. Ваша поведінка не подобається мені, мадам.
Вона тільки скинула на нього погляд і знову відвела очі, — хоч могла б і годину говорити, а висловити менше.
— Ваша поведінка, місіс Домбі, повторюю, мені не до вподоби. Я вже мав нагоду просити вас, щоб її було змінено. Тепер я вимагаю.
— Ви вибрали слушну нагоду для ваших зауважень першого разу, сер, і знаходите слушну форму і слушні слова для них удруге. Ви вимагаєте! Від мене!
— Мадам, — сказав містер Домбі, прибравши найбільш нищівного зі своїх величних виглядів, — я зробив вас своєю дружиною. Ви носите моє ім’я. Ви зв’язані зі мною — з моїм становищем і моєю репутацією. Я не казатиму, що всі без винятку схильні вважати цей зв’язок за честь для вас, але скажу, що я звик «вимагати» — від близьких мені і підлеглих мені осіб.
— До кого ж із них ви ласкаво залічуєте мене? — спитала вона.
— Гадаю, що, мабуть, моя дружина повинна належати — і належить, хоче вона того чи ні, — до обох категорій, місіс Домбі.
Вона пильно подивилась на нього й затиснула тремтячі губи. Він бачив, як пульсують її груди, як, спалахнувши, пополотніло її обличчя. Все це він міг бачити і бачив. Не бачив він лише одного — як у найглибших тайниках її серця пульсує потай одне заспокійливе слово — «Флоренс».
Сліпий безумець, що мчить до безодні! Він гадав, що вона боїться його!
— Ви занадто марнотратні, мадам, — сказав містер Домбі. — Занадто екстравагантні. Ви витрачаєте великі гроші,— великі принаймні для більшості чоловіків, — підтримуючи знайомства, мені зовсім не потрібні, ба, навіть і геть неприємні для мене. Я змушений наполягати на грунтовних змінах у цьому. Я знаю, що жінки, вперше діставши в руки бодай десяту частину того, що доля віддала у ваше розпорядження, схильні впадати в крайнощі. У вас цих крайнощів було більше, ніж досить. Я хотів би, щоб цілком інший досвід, набутий місіс Гренджер, послужив наукою для місіс Домбі.
Знову пильний погляд, пульсуючі груди, тремтливі губи і обличчя, то багряне, то біле; знову шепіт із глибини — „Флоренс, Флоренс", що чується їй у битті її серця.
З кожною зміною, яку він бачив у ній, зростало його зарозуміле зухвальство. Роздмухане її колишньою зневагою та недавнім почуттям власного приниження не менше, ніж теперішнім її упокоренням (як це йому здавалось), воно вже не містилося в грудях і розривало всі пута. Ну, хто ж годен опиратися його високій волі й бажанню! Він поклав взяти гору над нею, і ось — дивіться!
— Звольте також зрозуміти, мадам, — вів далі містер Домбі тоном владного наказу, — що мене треба слухати й шанувати. Люди мусять бачити, що ви ставитесь до мене з пошаною й визнанням, мадам. Я звик до цього. Я вимагаю цього, бо це моє право. Коротше, я хочу цього. Вважаю, що то була б законна вдячність з вашого боку за всі ті блага, які вам випали, і, гадаю, ніхто не здивується ані моїм вимогам, ані вашому виконанню їх… для мене — для мене! — з притиском додав він.
У відповідь — ані слова. Обличчя не змінилося. І погляд теж.
— Ваша мати, місіс Домбі, — владно промовив він, — казала мені те, що, безперечно, і ви знаєте, а саме — їй для поправи здоров’я рекомендують Брайтон. Містер Турбот був такий люб’язний…
Вона раптом змінилася вмить. Обличчя та шия спалахнули, немов на них упав червоний, недобрий відсвіт західного сонця. Спостерігши цю зміну і витлумачивши її по-своєму, містер Домбі повторив:
— Містер Турбот був такий люб’язний, що з’їздив туди й найняв там будинок. Після повернення всіх
