Домбі і син - Чарльз Діккенс

Наляканий капітан глянув у свій капелюх, наче не бачив іншого виходу, крім як накласти його на голову та здатися.

— Капітане Катле, — так само рішуче повторила місіс Мак-Стінджер, — я хочу знати, чи йдете ви додому, сер.

Капітан, здавалося, був уже готовий іти, тільки щось боязко зауважив, мовляв, не варто здіймати стільки галасу.

— Но-но-но! — примирливо мовив Якчіп. — Баста, жіночко, баста!

— А ви що за один, скажіть на ласку? — з незайманою величністю відрізала місіс Мак-Стінджер. — Ви що, жили коли-небудь на Бриг-майдані, номер дев’ять, сер? Пам’ять може мені зраджувати, але не в мене вдома, я думаю. До мене там мешкала місіс Джолсон, то, певне, ви мене за неї берете. Тільки так я можу пояснити собі ваше панібратство, сер.

— Ну-ну, жіночко, баста, баста! — повторив Якчіп.

Капітан Катл ледве йняв віри, бо не чекав такого навіть від цього визначного чоловіка, дарма що на власні очі бачив, як його приятель відважно підступив до місіс Мак-Стінджер і, обхопивши її своїм синім пошарпаним рукавом, так вплинув на неї цим магічним жестом і тими кількома словами (більше-бо Якчіп нічого не казав), що, глянувши на нього, вона розпливлася сльозами й зазначила, що тепер з нею впорається й дитина, така вона розбита.

Занімілий з подиву капітан бачив, як його приятель поволеньки випровадив цю невблаганну жінку до крамниці, повернувся по грог та по свічку, одніс їй і втихомирив її, не промовивши й слова. Потім ще раз заглянув — уже в лоцманській куртці, сказав: «Катле, я веду їх конвоєм додому», — і капітан, приголомшений більше, ніж коли б його самого закували в кайдани, щоб доставити на Бриг-майдан, уздрів, як уся родина з місіс Мак-Стінджер на чолі тихо-мирно прямує рядочком до виходу. Він ледве встиг витягти свою скарбничку й потай всунути кілька монет своїй колишній улюблениці Юліані і Чавлі, в якому вбачав задатки майбутнього моряка, як всі вони покинули мічманову оселю, а Якчіп, шепнувши, що все прокрутить як слід і по дорозі на корабель ще заскочить сюди, зачинив за собою двері як останній член експедиції.

Коли капітан, повернувшись до маленької вітальні, опинився на самоті, його спочатку обсіли тривожні думки, — що, мабуть, у нього галюцинації або що до нього навідувались привиди, а не люди з плоті та крові. Однак безмежна віра в командора «Обачної Клари» й безмірний захват перед ним перемогли і вправили капітана в несказанне зачудування.

Все ж час минав, а Якчіп не з’являвся, і капітана почали мучити сумніви іншого плану. Чи не затягнули Якчіпа підступно на Бриг-майдан, щоб замкнути його там як заручника? В такому разі капітанові, як людині честі, належить звільнити його, хай і ціною власної свободи. А може, він був атакований місіс Мак-Стінджер, зазнав поразки і тепер соромиться показуватись йому на очі? Може, нарешті, місіс Мак-Стінджер, з її мінливою вдачею, визнала за краще повернутися назад, на борт маленького мічмана, і Якчіп, удаючи, що веде її найкоротшим шляхом, намагається запровадити сімейство в найдикіші закутки Лондона? Але передовсім — як йому, капітанові Катлу, годилося б учинити, коли б і Якчіп, і Мак-Стінджери пропали безвісти, — що при даному, вельми дивному й непередбаченому перебігу подій було цілком імовірним?

Він бився із цими думками, поки втомився, а Якчіпа все не було. Вже й постіль розстелив під прилавком, готовий лягти, а Якчіпа все не було. Нарешті, коли капітан зовсім утратив надію його бачити — принаймні цього вечора — й почав роздягатися, почулось тарахкотіння коліс, що спинилися перед дверима, а потім — Якчіпів голос. Капітан затрусився на думку, що він не зумів позбутися місіс Мак-Стінджер і привіз її в кебі назад.

Та ні. Якчіп нікого не привіз, крім величенької скрині, яку сам втягнув у крамницю, а втягнувши, сів зверху. Капітан упізнав у ній скриню, залишену ним у місіс Мак-Стінджер, а придивившись, зі свічкою в руці, до свого приятеля, подумав, що йому, здається, море по коліна, простіше кажучи, — що він п’яний. Сказати це з певністю було важко, бо обличчя командора і в тверезому стані анічогісінько не виражало.

— Катле, — сказав командор, підводячись зі скрині й одкриваючи віко, — оце — ваше манаття?

Капітан заглянув туди і признав своє майно.

— Ловко зроблено, га, товаришу? — спитав Якчіп.

Вдячний і вражений капітан схопив його за руку й зібрався було висловити почуття, які його переповнювали, та Якчіп вивільнився одним порухом зап’ястя і, здається, спробував підморгнути своїм вертливим оком, що, в його стані, ледь не вибило його з рівноваги. По тому він шарпнув вхідні двері і щодуху понісся до «Обачної Клари» — видно, така була в нього звичка, коли він вважав, що зробив своє.

Знавши відлюдькувату вдачу свого приятеля, капітан Катл вирішив не турбувати Якчіпа на другий день, а почекати, доки він сам зволить ласкаво виявити таке бажання, коли ж ні — то піти до нього трохи згодом. Отже, від наступного ранку капітан знову зажив своїм самотнім життям, проводячи ранки, і дні, і ночі в глибоких роздумах про старого Сола Джілса, про Якчіпові пророцтва щодо нього і про все, що давало надію на його повернення. Роздуми ці значно зміцнили капітанові надії, і він підтримував їх — і себе — тим, що став виходити на поріг, виглядаючи свого друга, — тепер, здобувши незвичну для нього свободу, він наважувався і на це, — а про випадок несподіваного повернення Джілса поставив його крісло на старе місце і навів у маленькій вітальні старий порядок. А також завбачливо зняв зі стіни невеличкий портрет Уолтера-школяра, щоб не краяв Солові серця, коли він повернеться. Іноді капітан мав передчуття, що він з’явиться такого-то дня, і одної неділі замовив навіть подвійний обід — настільки був повен оптимізму. Але Соломон не з’являвся, й тільки сусіди раз у раз помічали моряка в лискучому капелюсі, що вистоював вечорами на порозі крамниці, роздивляючись на всі боки.

ХАТНІ ВЗАЄМИНИ

Було б неприродно, якби людина з натурою містера Домбі, зустрівшись з опором