Гуси-лебеді летять - Михайло Опанасович Стельмах

Дядько Трохим після цього довго обминав наше подвір'я. А потім, якось врозтіч поставивши очі, прийшов до хати з хлібом під рукою і пляшкою в кишені.

— Ану, покажи свої зуби, як ти їх з'їв на конях! — одразу підсік його дідусь.

— Тут діло, казав же ж той, не в зубах. Добрий день вам… Тут, бачите, діло… — В дядька Трохима язик тепер так чіплявся за зуби, а слова так поводились, що годі було щось толком зрозуміти. Він довго, невиразно і хитромудре звалював усю провину на бідолашну голотину долю, якій чорт не вигрібає червінців, а лише капостить.

— Та помовч уже, Трохиме, — не втерпіла бабуся. — Таких мимрачів гидко й слухати: не говорить, а жуйку жує. Не долю й нечистого, а зайву чарку винувать. Через неї обезглузділи обоє.

— І вона трохи винна, хіба ж я що? Я нічого такого й не кажу, але доля теж свої колінця викидає. Чого б їй було не підійти до нас?

— Тоді не те що долі, а й тверезій людині не можна було підійти до таких чопів! — засміялась бабуня.

Посміхнувся і дядько Трохим, що до цього сидів наче в розсолі.

Утеплення ж невдахи-покупця почалось із того, що мати кинулась до печі, а дід у глиняні з квітами чарки розлив нежурницю. І вже незабаром він почав наспівувати про дівчину, яка продала курку, щоб купити козакові люльку. А дядько Трохим ще довго виправдувався перед жіноцтвом і все нападав на фортуну. Слова в нього й тепер теж вибивались поволі, але веселіше. Дядько Трохим не любив швидко ні говорити, ні працювати. Навіть коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його рятувати. Стоячи на березі, він, роздумуючи, незрушно дивився на потопаючого. Скупий титар, бачачи, що смерть заглянула йому в очі, благальне протягнув:

— Рятуй мою душу, Трохиме… Сто карбованців дам.

— А якими грішми: сріблом-золотом чи папір'ям? — запитав дядько, знаючи титареву вдачу.

— Різними, Трохиме, — вичавив скупій.

Дядько Трохим врятував нашого свічкогаса, але ні срібла-золота, ні паперових грошей від нього не дочекався, бо тоді титаря й так було уведено в розор: дядько витягнув його на берег без чобіт. От аби він ще й чоботи вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На це дядько Трохим зауважив:

— То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобіт…

До нашої кобили одразу ж влипло прізвисько Обмінна, а мені довелося пасти її і приноровлюватись до неї.

Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимівської загорожі. Вона була обнесена веселим свіжообструганим воринням, за ним спадисто ішла під сонце висока трава. Тут червоніли хрещики дикої гвоздики, красувався перестріч гайовий, хвалилася білими віночками ромашка і все з кимсь переморгувалась тендітна віяста метлиця. А над травою височіли безладно розкидані черешні, яблуні, груші й напатлані кислиці.

На другій половині огорожі стояли у вбогих дідівських шапках старі дуплянки й з десяток вуликів, а до них тулився свіженький курінь. Я зіскакую з коняки й раптом завмираю на зазіленій дорозі: попід тим краєм вориння, на яке густолісся кинуло тіні, співаючи, майнула жіноча постать. Накинута на її плечі квітчаста хустина, піднесені вгору руки й некваплива хода нагадали мені ранкові слова матері. Може, це й справді не жінка, а саме літо йде собі загородами, лісами і, співаючи, нахиляється до суничників і грибовищ, підіймає руки до плодючого дерева?

Жіноча постать зникає у лісі, а я починаю придивлятися, чи не лишила вона за собою якогось сліду. Біля самої дороги проглянула розкидана купка молоденьких печериць, далі хтось розбризкав по траві суниці, а за воринням на білій черешні соковите рожевіють ягоди. Мені, може, ще довго довелося б розмірковувати про те, хто пройшов попід лісом, але збоку забринів легенький сміх.

Я обернувся. Біля самого вориння з козубом у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум'янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом і чогось радіють собі. То чому й мені не посміхнутись дівчині? Я це залюбки й роблю, примруживши очі, в які натрусилося сонця.

— А я знаю, як тебе звати, — довірливо каже дівчина і двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.

— Не може такого бути.

— От і може таке бути, — показує чорнява свої рідкуваті зуби.

— Звідки ж ти дізналась?

— А зимою, пам'ятаєш?… — пирснула вона.

— Що зимою?

— Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?…

Тепер ми починаємо сміятися обоє, хоча мені не дуже приємно згадувати, чим закінчилося те спускання. Але цього вже дівчина не знає.

— Я тоді й подумала: сміливий ти!

— А чого ж, — не знаю, що сказати, хоча й приємно стає від похвали: знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.

— Хочеш суниць? — простягає до мене повну козубеньку, посередині скріплену прутиком.

Хто б не хотів поласувати ягодами, але ж не личить хлопцеві брати їх у дівчинки, і я байдуже кажу:

— Ні, не хочу.

— Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.

Тоді я збиваю в козуба вершечок і висипаю ягоди в рот.

— Правда, смачні?

— Смачні. — Нарешті пускаю самопасом у ліс коняку. — А як тебе звати?

— Любою.

— І що ти робиш тут?

— Пасіку доглядаю.

— Сама?

— Сама-самісінька, — посмутніли посіверілі уста дівчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.

— А де ж твої батьки?

— Мати дома пораються, а тато пішли на закладини хати. Напевне, пізно прийдуть за мною.

— А ти часом не бачила, що то за жінка нещодавно у ліс пішла? — махаю рукою на той край загороди.

— В терновій