Все починається в тринадцять - Валентин Бердт

— Не ображайся.

— Гаразд, краще скажи, де ти подів сича?

— Батько закопав його.

— Де саме? Затям — це не простий сич.

— З вищою освітою?

— Майже. Щонайменше — сич заворожений. Гадаю, що він був помічником тих людей, які володіють потаємними знаннями. Це може бути зовсім не сич і взагалі не птаха, а згусток штучно створеної енергії, який — за бажанням невідомої особи — набув вигляду сича. Замість сича могла бути собака, кішка, свиня, навіть людина. Та це вже найвищий пілотаж, яким оволодівають лише одиниці. І не тому, що вони такі талановиті та розумні, а тому, що це найпотаємніші знання і вони ретельно оберігаються купкою обраних. Секрети відкриваються тільки найсумліннішим учням. Їх у всьому світі на пальцях однієї руки можна перерахувати. Ти от що, як тільки довідаєшся, де батько закопав сича, то одразу ж дай мені знати і мерщій викопай його. Облий бензином і підпали. Нехай горить, щоб одні кісточки лишися. Вони нам і потрібні.

— Та ну його до біса! Краще давай разом.

— Добре. Чекатиму на дзвінок.

— Навіщо тобі кісточки?

— В багатьох текстах, написаних на мові гінді, зустрічаються фрагменти, в яких детально описується безліч способів для вирішення багатьох проблем за допомогою кісток саме таких птахів, — Дмитро подивився на мене, підняв вказівний палець вгору і ще раз повторив: — Дуже багатьох. Тямиш?

— Наприклад?

— Вилікувати безліч хвороб, знаходити загублені речі. А ще, — він озирнувся довкола і перейшов на шепіт, — якщо знаєш, як використати певні кісточки крила, то можна прискорити розвиток бажаних подій, а можна і пригальмувати. Наприклад, голова сича допомагає розбагатіти, дзьоб та лапки — провчити недругів. В цілому ж, будь-яка частинка скелета наділена неймовірними чарами. Та найцікавіше — очі…

— Тю на тебе! Які ж у скелета можуть бути очі?!

— Знаєш, що я тебе попрошу... Хочеш слухати — слухай, але ніколи не перебивай. Зрозумів? Я вже помітив, що всі хакери, комп’ютерники, програмісти та їм подібні вірять тільки в те, що знають.

— Та невже і пір’я, і шкіра, і м’язи — все геть згниває в землі, а очі залишаються цілісінькими?

— Чого б вони мали лишатись? Звичайно ж, що згнивають. Так-от, очі у такого сича — це найпотаємніший і один із наймогутніших предметів у світі магії. Хто оволодіє ними — тому відкриваються неймовірні здібності. Але очі мають силу тільки тоді, коли їх вийняти живцем. Вони здатні вмить переносити людину на будь-які відстані, з їх допомогою людина легко може опинитися в майбутньому або зазирнути в минуле, читати думки інших.

— Навіть на мільйон років вперед чи на десять століть назад?

— Справа не у відстані і не в часі, а у функціональних можливостях. Розумієш? У таких речах не має значення, чи мільйон років, чи один день — все це деталі. Головне — дія.

— От якби я про це знав раніше!

— Не один ти такий розумний. Та нічого б у тебе не вийшло. Бо без спеціальних знань, які тримаються в секреті, ніхто не може витримати й секунди, якщо дивитися в очі сича. Достатньо на якусь мить поглянути — і ти пропав. Його очі — місточок поміж двома світами. І тільки сич перехопить чийсь погляд — людина щезає. Була — і немає. А насправді ж відбувається типова телепортація.

— Теле.. що?

— Те-ле-пор-та-ція, — по складах вимовив Дмитро. — Науковці багатьох країн не раз фіксували випадки, коли блискавично, перевищуючи швидкість світла, предмет чи людина переміщалася на будь-які відстані. Ось ти зараз зі мною розмовляєш, а за секунду міг би опинитися в Америці.

— Та невже?

— Говорю те, про що читав.

— Звідки ти береш такі книжки?

— Раніше я про їхнє існування і не здогадувався. І, мабуть, ніколи б ними й не зацікавився, якби не моя пристрасть до вивчення мов країн Сходу...

— А як би нам перевірити цю теорію? Ти справді віриш, що все це діє?

— Звичайно ж, що ні. Людина не повірить, доки не перевірить, вірно? Однак припускаю, що, може, воно й правда.

— Гріх цим не скористатися. Саме йде до рук. От якби вилікувати мою бабусю!

— Не квап події, — застеріг Дмитро. — В таких справах легко припуститися помилки. Спробую дещо тобі пояснити. Сич — це така птаха, якій притаманна осілість. Тому й зветься так — домовий. Але постійного гнізда він не має. Тулиться він то по скиртах, то в покинутих приміщеннях, а може й під хатньою стріхою оселитися. Тоді, кажуть, господарям слід чекати біди. Він може навіть вирити гніздову нірку. Одним словом — господарством себе не переобтяжує. Самці та самки завжди тримаються разом, незалежно від періоду парування. Я до чого це говорю, — поглянув на мене Дмитро, — це значить, якщо один сич загинув, то залишився ще один. Май на увазі, рано чи пізно він дасть про себе знати.

— А, може, другий ще раніше вкоротив собі віку?

— Припустимо.

— А я думаю: хто тут бубонить та й бубонить, а воно — лопці. Здрастуй, Сергію. Що там твоя бабуся робить? Я ось витопила в печі, та й вилежуюся, наче на свято. Дмитрику, а ти козу перепинав? А двій дідусь, Сергію, ще не починав косити ячмінь? Чи вони наче цього року і не сіяли? А я казала синові, що хоча б латочку засіяв в кінці городу. Цей рік, кажуть, добрий врожай буде, — бубоніла баба, наче радіо.

Такий унікальний стиль бесіди: сама запитує, сама відповідає.

Зателефонував Олег, а довідавшись, що я в Дмитра, скомандував нікуди не розходитися і чекати на нього.

Бабуся пошкутильгала надвір, мабуть, до своїх кіз, а ми повернулися до розмови.

— А в тих книгах, що ти читаєш, часом не пишуть про те, що людина після смерті продовжує жити, скажімо, в якомусь іншому вимірі?

— Я думав, що, крім комп’ютерного залізяччя, тебе нічого не цікавить.

— Знаєш, в мене таке відчуття, наче дівчина, на могилі якої ми проводили експеримент, існує десь тут, поруч із нами. Звичайно ж, це не привид, а щось інше... Словом, пояснити це важко.

— Можеш не пояснювати. Я розумію, — Дмитро поклав мені руку на плече. — Відомий танатолог... танатологія — це така наука, що вивчає процеси, які відбуваються в організмі людини в останні передсмертні моменти і після смерті... так от, він сказав, що смерть виникла приблизно сім мільйонів років тому. А чотири мільярди років до цього її не існувало, бо живі істоти були одноклітинними. А життя на одноклітинному рівні — безкінечне… Помізкуй над цим на дозвіллі.

Приїхали Олег з Оксаною.

— О! Серж! Невже на волі? — киянка легко зіскочила зі скутера, в два кроки опинилась поруч, обійняла і чмокнула мене в щічку. — Ну, розповідай! Як справи? Після походу на кладовище мені такі жахи сняться. І що цікаво, у тому страхітті завжди фігуруєш ти.

— Невже мені й там знайшлося місце?

— Не до жартів. От, наприклад, минулої ночі чую крізь сон хтось стукає у вікно. Я до вікна — а там ти, Серж, стоїш з якось дівчиною: щось мені говорите, подаєте руками якісь знаки. Думаю: цікаво, хто ж вона? Притулилася до вікна, щоб краще розгледіти. У небі — повний місяць. Біло-синє проміння так і ллється. І ви в ньому білі-білі. Коротше, дивлюся на вас, а ти серйозний такий, переводжу погляд на незнайомку, а в неї замість очей — чорні отвори… Зойкнула — і прокинулась. Прокинулася бабуся. Підійшла до ліжка, перехрестила мене, а потім