Все починається в тринадцять - Валентин Бердт

День десятий триває

Я поспіхом упорався по господарству й одразу ж зателефонував Дмитрові.

— Чуєш, конотопський Гаррі Поттер, що ти написав на тому шматочку папірця?

— Що? Який Гаррі Поттер? — сонно прохрипів Дмитро.

— Ще й досі спиш? Давай, ворушись. Час вивчати шумерську мову! Чи що ти там зубриш?

— Іди ти під три чорти і не заважай спати! — сердито буркнув Дмитро і вимкнув мобілку.

Потинявшись без діла подвір’ям, я відчув, що зголоднів. Не завадило б поснідати. Полюбляю вранці тепле молоко з батоном. Прихопив цю просту їжу й занурився в інтернет. ВКонтакті Андрій скаржився, що проект його буксує, тому відклав на потім, а ще він поцікавився, хто та Тетяна, що проситься до мене в друзі. Я відповів, що це, напевно, спам.

ВКонтакті я довго не затримався, бо раптом в уяві спливли уривки сну, в яких я начебто бачив фрагменти майбутньої програми й розмовляв з Тетяною. Якась беззмістовна розмова. Пригадую ось тільки це: «Запам’ятай, що насправді не існує різниці між реальним і віртуальним. Керувати і тим, і другим так просто й легко».

Що ж, спробуємо! Якщо факти не можна пояснити, то залишається скористатися ними. Вийшов з інету, відкрив новостворений файл. Не зовсім вдалий час для початку роботи над програмою, але чекати було нічого.

Спершу, щоб написати програму, необхідно визначитися з кількістю задіяних у ній об’єктів. Зазвичай малодосвідчені програмісти малюють усе це на папері. З цим у бабусиній хаті виявилося сутужно. Написати код для графічного зображення усіх деталей програми — це не хатинку намалювати. Спробував попрацювати одразу в файлі. Зрештою, в цій справі слід відвикати від папірців з олівцями. Такий стиль у роботі швидко виснажив. Я відсунув ноутбук і вирішив трішки передрімати прямо за столом.

Чи уві сні, чи насправді почув гучні кроки й різко підхопився з-за столу.

— Так втома здолала, що й до ліжка не дотягнув? — усміхнувся батько, обіймаючи за плечі. — Ми також добряче натопталися. Дідусь приліг спочити, а я не буду. Виспишся вдень, а вночі повік не стулиш.

— Як бабуся?

— Лікар сказав, що серцевий напад вчасно блокували уколами. А ти молодець, справно виконав усі доручення. Господар!

— Тату, тут таке трапилось, — мовив я, озираючись довкола, наче боявся, що нас хтось підслухає, й почав розповідати...

— Звичайний сич. Бідолашний. І треба ж було так поранитися, — журився батько, оглядаючи нічного бешкетника на підвіконні.

— Кажуть, що це погана прикмета...

— Птахи, як і люди, іноді з відчаю б’ються головою об стінку, — ніяково усміхнувся у відповідь батько і заходився шукати інструмент, щоб засклити вікно.

— Ти сьогодні повертаєшся до Харкова?

— Ні. Побуду в селі, доки не одужає бабуся. Навперемінки з дідусем чергуватимемо біля неї. Тому призначаю тебе комендантом подвір’я й усього господарства.

— То коменданту тепер можна й на річку?

— Гаразд. Тільки ж не довго, бо о шістнадцятій ми з дідусем вирушаємо до лікарні.

— Не хвилюйтеся!

Спершу забіжу до Дмитра. Необхідно поговорити віч-на-віч і з’ясувати, що ж то він написав у тій цидулці.

Зазирнув поверх паркану — на подвір’ї порожньо. О такій порі бабуся вже попоралася по господарству і прилягла перепочити, а її чорнокнижник, напевно, пріє над своїми талмудами.

За мить я стояв на порозі. Двері були відчинені. Покашляв, щоб якось заявити про себе.

— О! Зняли арешт чи ти втік? — радісно вигукнув Дмитро й похапцем закрив розкладені на столі книги.

Я не помилявся, коли припускав, що о цій порі він студіює черговий індійський тайнопис. За робочий кабінет йому правила тісненька веранда, де з меблів були тільки хиткий столик, збитий з дощок і вкритий цератою, та не менш аварійний стілець. На стінах порозвішувані пучки різнотрав’я. На цьому тлі Дмитро мав вигляд справжнього чаклуна.

— Арешт зняли, та легше не стало. Минулої ночі бабусі було зле. Ледь встигли відвезти в Тростянець до районної лікарні. Батько з дідом чергують біля неї, а на мені все хазяйство.

— Прикро.

— Та й це ще не все. Але спершу скажи, що означають ті слова на твоєму пергаменті?

— Що трапилось?

— Чорти всю ніч товклися навколо хати. Ненароком потрапила під руку твоя цидулка. Пробекав по складах — вони й заспокоїлися.

— Не коси під дурня. А жартуватимеш так, то чорти товктимуться не тільки під вікнами, а й на твоїй дурній голові. Зрозумів?

Я не наважився розповісти йому про пригоди минулої ночі. Ще скаже Олегові, Оксані. Насміхатимуться. Обмежуся розбитим вікном. Не повірить — батько засвідчить.

— Не повіриш, але факт: сич серед ночі з розгону у вікно луснувся, аж скло посипалось. Уяви тільки, як воно, коли сам вдома.

— Стривай! — вигукнув Дмитро, підводячись з-за столу. — А може, це і не сич?

— Батько сказав, що сич.

— Може, сова?

— Та може, але не чорногуз — це точно.

Знавець древніх цивілізацій кинувся до книг: розкривав то одну, то другу, з яких стирчали десятки закладок, щось там вичитував, уголос розмірковував.

Палітурки фоліантів були дбайливо обгорнуті цупким сірим папером. Тільки декілька словників з древньоєврейської були без додаткових обкладинок, а решта — замасковані. Я переминався з ноги на ногу і нетерпляче чекав пояснення, перераховуючи його букварі: один, другий, третій, шостий, десятий... чотирнадцятий! І це ж була охота перти стільки книг на село?!

— Ходімо на поріг, там хоч сісти можна, — запропонував я.

— Сідай, — кивнув Дмитро на єдиний стілець біля столу.

— Зрештою, мені розсиджуватись ніколи. Скажи, що ти написав, і я піду.

— Так кажеш, що схожа на сову?

— Так.

— Чу-до-во. Значить, Athene noctua, тобто сич домовий. Це він зустрів нас тієї ночі біля воріт кладовища.

— Дмитре, в мене таке враження, що ти навмисне уникаєш відповіді. Я намагаюсь довідатись від тебе, що означають слова, написані латиницею в записці, а ти все про сичів.

— Всевладний Боже! Почуй мою молитву і засвідчи це пером Своїм благословенням. Амінь, — виголосив одним подихом Дмитро.

— Ти здурів чи прикидаєшся?

— Сам здурів. Ти просив перекласти — я переклав.

— Вибач. Не втямив одразу.

— А куди ти його подів?

— Кого?

— Сича.

— Чекай, ти мені спершу поясни, що ці слова мають до моїх дій на кладовищі?

— Безпосереднє. Але тобі без певної підготовки все це важко зрозуміти. Не думай, що я навмисне щось не домовляю. Коли б щось і пояснив, то ти б нічого не второпав.

— Якщо ти такий розумний, то спробуй мені розтлумачити без підготовки.

— Тоді слухай. Якщо написати літери в певній послідовності, то вони створять слова. Якщо потім їх розташувати в заданій конструкції речення, то все це стане потужним колом енергії, яку люди використовують, щоб досягти мети. Затям, букви, звуки — це не тільки те, що ми про них знаємо.

— Щось схоже на те, коли пишеш програму якоїсь гри?

— Типу цього. Дуже тебе прошу: нікому, навіть своїй бабусі, батькам — жодного слова про дива, які з тобою відбуваються.

— Слухай, Дмитре, а чого це ти заходився мене повчати? Висуваєш якісь умови?

— Очевидно, ти таки справді погано спав, — зітхнув Дмитро, взяв мене під лікоть і вивів на поріг. — Я ж допомогти хочу. Як ти цього не