Ну чисто янгол! - Ірина Сергіївна Потаніна
— У свій світ?! — просто наді мною нависла посмішка «неуклюжі». Причому решти тіла видно взагалі не було. Я з жахом дивилася на розтягнуті в посмішці губи, а вони з нітрохи не меншим жахом перепитували: — Ти що — реальна дівчинка?!
— Тихше, тихше ти! — засичав Ведмедик одночасно й на «неуклюжку», й на мене, хоча й запізно. — Зараз усіх нас викажете!
— Тільки уявіть: тут дівчинка з реального світу! — посмішка «неуклюжі» тим часом металася від однієї претендентки на корону до іншої та урочистим шепотом сповіщала їм про мою наявність. — А що я?! Ви просили «тихіше», я виконала. Про «не кажи нікому» не йшлося.
— О, боги-люди-звірі! — Ведмедик майже як Царівна хвилину тому стражденно склала руки на грудях і закотила очі до стелі.
— І як тільки вона зі своєї клітки вибралася? — здивувалась я.
— Просто, — зітхнула Ведмедик, — коли «неуклюжу» видно цілком, вона неповоротка і вийти із клітки не може. Коли від неї залишається тільки посмішка, вона стає доволі спритною, тому тримати її взаперті нема сенсу. Посмішка спокійно просочується крізь пруття клітки, і ніхто з нянів не заперечує. Умову їй поставлено єдину: не матеріалізуватися цілком поза кліткою. Інакше вона, знаєш, скільки лиха накоїти може!
Тим часом присутні реагували на новину про мене дуже дивно. Тихо перешіптувалися, осудливо косували на Ведмедика та підкрадалися до мене ближче. Робили вони це з такими серйозними обличчями, що я мимоволі відступила за широку спину своєї супровідниці.
— Мої можливості справді майже необмежені, — якось дуже обережно почала посмішка «неуклюжі», зробившись раптом дуже напруженою, — але вони ніколи не зрівняються з можливостями істот з реального світу.
— Ага! — підтримала її потворовида Баба Яга. — Я тут енергію на охмурювальне зілля збираю, а серед нас, виявляється, живий чарівник є! Ану виручай мене мерщій! Я ж тебе від молотка, начаклованого страхом, порятувала! Стільки енергії витратила тоді, ледь не розорилася! А ти що, невдячна?!
— Но-но-но! — моя Ведмедик уже трохи оговталася, вперлась усіма руками в боки та прибрала войовничого вигляду. — Відчепіться від дитини, бо пожалкуєте! Вона нічого не вміє!
— Ну ти подумай! — гірко зітхнула Царівна. — Єдиний раз у житті мені зустрілась чарівниця, й та, виявляється, нічого не вміє. Ох, яка ж я невезуча…
— Поки ще везуча! — не змінюючи пози, похмуро промовила Ведмедик. — Ось якщо мою Віру скривдити спробуєш, тоді точно не поталанить тобі!
— Стривайте, — знову не витримала я, — не треба сваритися. Люба Царівно, ви помиляєтесь. Ніяка я не чарівниця. Я найзвичайнісінька дівчинка з реальності.
Усі присутні, крім Ведмедика, нервово розсміялися.
— Ква-а! Із ква-ареальності й ква-а-азвичайність! — реготала жаба. — Ква-треба ж ква-таке придумати!
— Якщо з реальності, значить, і є чарівниця, — Царівна, схоже, повірила, що я ні на чому такому не знаюся, та вирішила мені допомогти. — Тут, у нашому світі, всі гості з реальності — чарівники. Адже це ви все тут придумали. Отже, можете все змінити.
— Як? — певна річ, я зацікавилася.
— Це вже тобі видніше! — пирхнула Яга, котра й досі не вірила в мою невинність. — Знали б як, самі б давно все геть чисто змінили.
— Слухайте всі сюди! — Ведмедик очевидячки втрачала терпіння. — Ця дівчинка опинилася тут випадково. Вона замінює свого янгола, що боїться сцени! І ніякий це не обман, бо ж Ангеліна з Вірою однаковісінькі, а значить, журі байдуже, на кого з них дивитися й кого оцінювати! Ясно?
Ведмедик мала такий загрозливий вигляд, що, звісно, всім усе стало ясно.
— Отож! Віра не вміє змінювати наш світ. У неї досить слабенька уява. За ціле життя з її вигадок реалізувалася в нас єдина — оця сама Ангелінка. Решта придуманого цією дівчинкою не лише не втілювалася, але навіть і не надходила до нашого світу як заявка на реалізацію!
Запала тиша. Я раптово відчула себе жахливо скривдженою.
— Бідолашна! — до того ж, усі взялися мене ще й жаліти. — Це ква-а-а-гірше, ніж ква-а-все ква-життя ква-марів на болоті ловити замість стріл…
Усі знову зажурилися й втратили до мене будь-який інтерес.
— Дракон неминучий! — сичав страх трохи віддаля, й всі ми розуміли, що він має рацію.
Я подумала, що було б здорово зараз рознести клітку на порох і гордовито поцікавитися: «Це в кого там, ви казали, слабенька уява?!»
Заради жарту я навіть вирішила спробувати. Пильно глянула на пруття та взялася уявляти, начебто їх тут взагалі нема. «Порожнеча! Порожнеча! Замість вас — порожнеча!» — подумки командувала я їм, до болю напружуючи зіниці. В результаті на очі мені навернулися сльози, від яких усе навколо попливло й розмножилося. Пруття в клітки стало вдвічі більше, Ведмедик із двома головами стурбовано схилилась наді мною. Щойно вона навіщось забирала мою сумку й тепер, чемно повертаючи її назад, цікавилася моїм станом.
— Чого рюмсаємо? — Ведмедик одразу розцінила мій сум по-своєму й миттю взялася розряджати обстановку. — Є підозри, що ти сумуєш за домівкою! Мабуть, хвилюєшся, як там просувається підготовка до конкурсу?
— Ні, Ведмедику, зовсім ні, — смутно засміялась я. — Ще рано хвилюватися. З імовірністю в сто відсотків можу сказати, що Ангеліна зараз спокійно сидить удома. І навіть завтра ще нічого не відбудеться. Впевнена, вона проспить до обіду. У неділю рано — моє головне заняття. Тим більше, вдома ж нікого нема. Батьки приїдуть
