Ну чисто янгол! - Ірина Сергіївна Потаніна

— До речі, за новими правилами проведення конкурсу, — поважно провадив папуга, — ті, хто програє та піде на поживу Драконові, зобов’язані взяти з собою всіх своїх помічників.

Гамір різко посилився, й цього разу Ведмедик не знайшла в собі сили для пояснення — теж заходилася обурюватись у загальному потоці.

— Так як ви смієте?! І що нам тепер робити? І як ми, запитується, могли це припустити? Високосний рік останній раз був двадцять років тому! Кому могло спасти на думку, що Його Часовість раптом знову про нього згадає…

Я й досі нічого не тямила, але з переляканих облич усіх навколо зрозуміла: сталося дещо аж надто серйозне… Навіть Спляча Красуня виказала ознаки занепокоєння. Сумна верба на коліщатах трохи прочинила скляне віко ложа своєї підопічної та часто замахала над нею гілками. З ложа почулося напружене, схвильоване хропіння.

А далі події почали розвиватися за ще огиднішим сценарієм. Усіх нас — учасниць фіналу та їхніх супровідників — чемно попросили перейти з намету до клітки. Події злилися для мене в якусь нереальну мішанину.

— Пррошу прройти до тюррми! — прокричав Петруша й відкинув запинало намету.

Дощаний майдан перед виходом уже було обгороджено пруттям. Цікаві — тепер не з цікавістю, а зі щирим співчуттям — спостерігали, як нас розмістили в цій дивній споруді. Якісь прислані організаторами конкурсу істоти підхопили клітку й понесли крізь юрбу. Проводжаючі махали нам хустинками й кричали щось про несправедливість. Наставниця Яба довго ще бігла слідом і ображено квоктала, обіцяючи, що спробує заперечувати проти рішення Його Часовості.

Було у всьому цьому щось таке трагічне та безнадійне, що я ледь стримувала сльози. Особливо страшно стало, коли нашу клітку поклали на якусь вантажівку й вона помчала до найбільшої хмари, що висіла над горами вдалині.

«Не до лісу, не до зелених лук, а саме до величезної страшної хмари», — прошепотіла я. І відразу один із добре одягнених чоловіків, що сиділи в кузові вантажівки, зловтішно посміхнувся:

— Але ж із хмар частенько вилітають блискавки, — вкрадливо зашепотів він. — А блискавки — це знаряддя смерті! — голос його пробирав до самих кісток. Мені зробилося відверто моторошно.

— От і добре! — раптом посміхнулася одна з тітоньок. — Вірний спосіб задурити страхам голови. Вони нас дечим і справді жахливим лякати збираються, а ми їм на зло звичайнісіньких хмаринок боятимемося:

«То значить, усі ці чоловіки в костюмах — страхи! Нізащо їм не піддаватимусь!» — подумала я.

— Ох, тітонько! — голосно потягла носом кругловида дівчина. — Нічого з цього не вийде. Як би ми не приндились, усе одно в думках у всіх страх перед Драконом сидить! Ой! — кругловида спохопилася, схопилась за косу та спробувала заткнути нею собі рота, але слова вже вилетіли.

— Царівно, та що ж це ви?! — рикнув один з нянів. — Навіщо даєте поживу страхам?!

І тут почалося. Чоловіки в костюмах позіскакували з місць та почали свою чорну справу.

— Дракон! Дракон! Смердюче дихання! Рептилії, змії, — чималий страх вистрибував сюди-туди біля нашої клітки і, вочевидь, одержував задоволення від справленого ефекту. Щоб не піддаватися на його провокації, я спробувала зібратися з думками. Вдавалося мені це на превелику силу.

— Кожного високосного року конкурс проходить інакше, ніж звичайного? — перепитувала я надто спохмурнілого Ведмедика. — Що все це означає?

— Колись давно, коли зловісний Дракон із Драконячих печер атакував наші селища й міста, як викуп йому віддали право забирати собі красунь, котрі програли, — уже далеко не вперше пошепки пояснювала моя опікунка. — Але тільки не щороку, а лише тоді, коли Його Часовості Півневі здасться, що рік буде високосний.

— Що значить, «здасться»? Високосний рік приходить кожні чотири роки. Хіба ні?

— У нас — ні, — Ведмедик була в такому пригніченому стані, що навіть не знаходила в собі сили гніватися за мою нетямущість. Дивлячись прямо перед собою, вона тихенько повторювала свої пояснення: — Наш світ влаштовано таким чином, що ми ніколи не знаємо, який завтра буде день або рік. Його Часовість сповіщає перше, що спадає на думку. Все логічно: час у нас стрибає, мов фантазії в людських головах. Мда, вперше я жалкую про це, — Ведмедик відволіклася від пояснень і пильно глянула на мене. — Хто б міг подумати? О! Я жахлива істота! Бр-р… Е, в тому сенсі… Ангеліно, накажи мені збожеволіти, повіситися й відірвати собі голову! Раз у житті! Раз у житті я хотіла зробити комусь із колег подарунок! Думала, Ангеліна візьме участь у конкурсі, отримає купу подаруночків… Я була впевнена, що роблю добру справу. А в результаті що? — Ведмедик майже ридала. — О, як я могла так кошмарно помилитися! Затягла в смердючу драконову пащеку й тебе, й себе саму…

— Ну, Ведмедику, — я не знала, як її втішити, й почувалася жахливо ніяково. — Ну, не карайся так. Ти ж не знала. І потім, ми поки ще зовсім не в драконячій пащі…

— Не хвилюйтеся, це легко виправити, — з в’їдливою посмішкою заявив страх, який так і не відійшов від нашої клітки. — Дракон так давно нікого не їв! Гострі, мов бритви, жала, знудьгувалися: вони обожнюють перетворювати м’ясо на нарізку.

— О, я не витримаю цього! — простогнала Царівна й закотила очі до заґратованої стелі.

— Тобі чого хвилю-ква-атися? — жаба, діловито перебираючи лапами по пруттях клітки, підібралася ближче. — Певна річ, до вінця з Принцем підеш.