Диваки - Борис Опанасович Комар
— Вирішили ми усім класом прийти до вас у сад на екскурсію, — сказала вчителька, коли вони втрьох зайшли до світлиці. — Як ви на це дивитесь?
— А чого ж, ведіть, це їм тільки на користь, — відповіла мати. — Артем Степанович все розкаже й покаже.
Насуплений Микола порпався серед книжок, розкиданих на канапі та підвіконні.
— Ви у старих Антонюків живете? — спитала мати.
— Так, в Антонюків.
— У них і раніше вчителі квартирували. Артем Степанович у саду з самої весни. І спить там у курені. Хата велика, є куди брати. А самі здалека?
— З Лубен.
— Чого ж це аж до нас утрапили?
— Я й раніше у вашому районі працювала. Піонервожатою. Тут моя сестра вчителює. А це закінчила інститут і до вас одержала призначення.
— Батьки в Лубнах?
— У нас тільки мама. Вона з сестрою живе. Тато помер.
— Охо-хо, — сумно зітхнула мати.
Обняла Миколу, погладила по голові. Він крутнувся, як норовистий лошачок, і відійшов до другого кінця столу.
— То я піду, вам пора відпочивати та й Миколі рано до школи, — мовила Валентина Михайлівна, підводячись з-за столу.
“Невже нічого про мене не скаже?” — майнула радісна думка у Миколи.
— Так ви, значить, і мого учите? — спитала мати, й собі встаючи.
— Веду у них ботаніку. Та ще до того й класний керівник.
— Це ви їм загадали ос ловити? Вони з Сашком молодці, півбанки наловили.
Микола ладен був крізь землю провалитися. Відчув, як вогнем запалали вуха.
Валентина Михайлівна нічого не сказала, усміхнулася і рушила до дверей. Мати пішла проводжати вчительку.
На ганку зупинилися.
Микола потер долонями щоки, прислухався, про що вони говорили.
Валентина Михайлівна радила матері більше уваги приділяти Миколі, подбати про режим, виділити в кімнаті куточок, де він постійно готував би уроки.
— Та якого йому іще куточка треба? Цілісінький день сам, як палець. Сиди собі та вчи уроки, ніхто не заважає.
— Ні, треба, — настоювала вчителька.
— Добре, добре, я постараюсь, — запевнила мати. — І ви дивіться пильніше за ним. Бо він у мене трохи бешкетливий. Без батька росте. А я все в біготні, все не дома. Самі знаєте, скільки зараз роботи, ніколи за ним приглянути. Інколи добряче йому перепадає…
— Ну а цього вже робити не слід. То зайве.
— Так виведе ж, буває… Трохи помовчали.
— А його друг, Антонюк Сашко, далеко від вас живе? — поцікавилася Валентина Михайлівна.
— Сусіди. Горе в них. Батько випиває, голову згубив через оту кляту горілку… Шанували люди колись його, сім’я гарна була, діточок трійко. І всі при здоров’ї. Тільки живи і радій! Так ні, все на чарку смердючу проміняв… Бідна жінка терпіла, терпіла та й кинула його цієї весни, переїхала з двома меншенькими до родичів у сусіднє село. А Сашко не захотів залишити батька самого, пожалів.
— Може б, поговорили з ним…
— Говорили й не раз. І на правлінні, і на зборах, і так, у балачці. Не допомагає. “Яке вам до мене діло, — каже. — П’ю я за свої гроші і не в робочий час”.
— Подобається мені ваша нова вчителька, — сказала, повернувшись до хати, мати. — Молоденька, а, видно, розумна й сердечна. — І раптом накинулась на Миколу: — Ти чого книжки й зошити ото порозкидав? Поскладай зараз же! Ось я приберу з етажерки все своє, перестав її отуди, до столу. Хай там буде твій куточок.
Микола наводив порядок і думав про вчительку.
“Сердечна! Не сердечна, а вредна. Бач, прийшла ніби за ділом, а насправді, мабуть, щоб з мамою познайомитись, перевірити, чи я вчу уроки. Уже й книжки їй не на місці лежать, куточок треба свій улаштувати…
Дивно тільки, чому все-таки вона не розповіла матері, що яблука в саду крав, що курив, що підмовляв однокласників кашляти на уроці, що ос підклав їй на стіл?.. Ірина Тимофіївна відразу поскаржилася б. Невже побоялася? Чи, може, знову хитрує?..”
РИБАЛЬСЬКИЙ СЕКРЕТ
Микола гадав, що після такого ганебного провалу з кашлянням хлопці не будуть наполягати, щоб він виконав обіцянку — відкрив їм свій рибальський секрет. Ні, все одно не зважили. Як і домовлялися, в середу після уроків однесли додому книжки, пообідали й прийшли з вудками та відрами до нього, щоб забрати на річку, де він повинен був усе розповісти й показати. Нічого не вдієш, тут якби й хотів відкрутитися, то ніяк не відкрутишся. Довелося підкоритися, іти з ними.
Річка біля їхнього села неширока. Навіть поганий плавець легко може перепливти її туди й назад. Але риби в ній!.. Ще не було такого випадку, щоб хтось рибалив і нічого не піймав.
Дорослі рибалки-лепехівці частіше ловлять рибу ятерами та вершами, а хлопці — ті лише вудками.
Серед хлопців найкращим вудкарем вважався Олег Шморгун. Ніхто стільки не ловить, як він. І риба в нього — не якась там дрібнота… Карасі завбільшки з картуз, лящі, як дві долоні, щуки завдовжки як рука. Де він рибальської науки набрався — невідомо, бо ні батько, ні брат його Сергій ніколи не вудили. Вони, якщо вже й ловили коли рибу, то тільки тихцем, забороненим способом — волоком або павуком, — щоб і часу багато не гаяти, і піймати більше.
Та ось Олега раптом перевершує — і хто? Микола! Той, кого взагалі не визнавали за путящого рибалку, бо в нього не вистачало терпіння тихо й непорушно сидіти з вудкою.
Одного дня, як завжди після ловлі, хлопці зібралися біля причалу. Не було тільки Миколи. Розглядали, хто що піймав. Риба щось не ловилася. В того чотири дрібненьких, у того сім, у того десяток. Олег теж і півторбинки не навудив.
— Це Микола винен, — жартували. — Поплив до острова в очерети, заманив туди всю рибу, от і маєш…
— Миколо-о, агов! — гукали, аж луна слалася понад річкою. — Може, тобі улов помогти перевозити?..
Він не озвався, лише чутно було, як веслом хлюпає по воді.
— Ну хоч котикові-мурчику навудив? — спитали глузливо, коли підплив до причалу.
— Не журіться, і вашим кицькам дістанеться.
Витяг човна, прив’язав до пакола. Відерце, яке взяв для риби, стояло на кормі, прикрите сорочкою.
Та коли Микола зняв сорочку з відра, хлопці очам своїм не повірили: у відрі риби було більше половини. Правда, не така велика, але ж багато.
— Де це ти наловив? — дивувалися.
— Як де? У річці, — мовив переможно Микола. — Там її багато, треба тільки вміти вудити…
Хлопці стояли над відерцем, і від захвату в них аж очі світилися.
— Це тобі просто пощастило, —
