Диваки - Борис Опанасович Комар

Три роки минуло, як він загинув.

Після армії батько працював у колгоспі шофером. Одного разу віз на цукровий завод буряки. Як спускався з крутогору до моста, що саме ремонтувався, а тому транспорт переїжджав його на тихому ходу, в самоскиді раптом відмовили гальма. Назустріч машині по мосту неквапливо котився екскурсійний автобус із запаленими фарами і яскравою стрічкою на кабіні: “Діти”. Водій автобуса, вгледівши, що на нього з шаленою швидкістю мчить самоскид, одразу про все здогадався. Негайно зупинився, вимкнув мотор, засигналив, хоч і розумів: тому, на самоскиді, нікуди звернути, хіба що в річку.

Проте аварії все-таки не сталось. Через кілька секунд на річці пролунав могутній сплеск, потім запанувала довга-довга тиша.

Коли ледве живий від страху водій автобуса виліз із кабіни й озирнувся довкола, ні самоскида, ні шофера не побачив. Лише на річці, поблизу моста, булькала на глибині скаламучена вода й широко розходилися навсібіч колом хвилі…

Петро Петрович згадав і про матір, і про те, як їй тяжко, а він, Микола, мовляв, уже й не маленький, а не розуміє цього, поганенько вчиться, бешкетує…

Але того дня Миколу й Сашка так і не покликали ні в учительську, ні до директора.

— Значить, іще не встигла донести, — сказав Микола, коли вони вийшли вдвох зі школи.

— А може, й не розкаже.

— Може…

ЗМОВА

Дивувалися вчителі, дивувалися й учні: Петренка Миколу і Антонюка Сашка наче підмінили. То мало не кожного дня щось накоять, якщо не в школі, так поза школою. А це ось уже цілий тиждень не бешкетують. Ну, хоч на Дошку пошани їх виставляй!

Подумати б, що подорослішали за літо, порозумнішали, але ж іще першого дня нового навчального року пустували…

Приємно була вражена їхньою поведінкою і нова вчителька. Такого їй хлопці наговорили про себе біля колгоспного саду, навіть боязко стало, що доведеться вчити і виховувати їх. Коли ж іще доручили й шостим класом керувати, подумала: ох і набереться з ними клопоту!.. Аж, виявляється, Микола й Сашко зовсім не такі, за кого себе видавали. Просто хвастунці та й годі. Через те й очі від неї ховають, бо, звісно, ніяково тепер. Хотіла поговорити з ними, але вони ніби їжачки: тільки-но простягнеш до них руку, відразу згортаються в клубок, виставляючи колючки.

Минав день за днем, хлопці поступово заспокоїлися. Тепер вони вже почали вірити, що нова вчителька побоялася їх зачіпати. А крім того, вони ще й не могли довго прикидатися тишками. Особливо страждав Микола. Він звик бути в своєму товаристві верховодою і заводіякою. Саме тому і намагався завжди утнути щось дуже веселе і хитромудре.

Невдовзі Миколі й Сашкові випала нагода відректися від свого вимушеного й ненависного тишкування, якою вони, звичайно, відразу й скористалися.

Одного разу Сашкові довелося самому вранці на ставу годувати рибу, бо батько прийшов напередодні п’яний. Квапився, щоб не спізнитися до школи, посковзнувся і беркицьнувся у багнюку, ще й штани розідрав на коліні. Поки привів себе так-сяк до ладу — сонце вже зійшло височенько. Тільки-но Сашко забіг у клас, увійшла Валентина Михайлівна. Вона щодня навідувалася до них перед уроками. Поглянула на нього й мовила докірливо:

— Антонюк, ну хіба можна бути таким неохайним? Усі чисті, акуратні, а на тобі брудний одяг і сам замурзаний… Ти далеко від школи живеш?

— Ні, — буркнув Сашко.

— Прошу, збігай додому, переодягнись. Нехай мати…

— Валентино Михайлівно! — не дала їй докінчити Світлана, нахилилась до неї й зашепотіла щось на вухо.

Хоч Сашко й не чув, що сказала вчительці Світлана, однак здогадався, як, напевно, здогадалися й усі учні. Звичайно ж, сказала про матір, про те, що вона з ними не живе через батька. А ще, мабуть, про те, що в нього немає більше нічого, крім оцього старенького шкільного костюма. І стало йому раптом так боляче й образливо, як ніколи. Відчуваючи, що може не втриматись і розплакатися перед учителькою і однокласниками, згріб з парти книжки й вискочив із класу.

Микола хотів було кинутися за другом, але в цей час пролунав дзвінок, сповіщаючи про початок уроків.

Валентина Михайлівна мовчки вийшла з класу.

На перерві знову зайшла, спитала Миколу:

— Антонюк іще не повернувся?

— Ще, — відповів сердито.

— Якщо і на другий урок не прийде, будь ласка, збігай за ним на великій перерві. Скажеш — я просила, щоб він прийшов до школи.

…Микола ще здаля, з вулиці, запримітив: у садку на протягнутій між двома яблунями вірьовці сушився випраний Сашків піджак і сорочка. Сашко, в самих трусах і майці, сидів під хатою і зашивав на штанях дірку.

— І ти втік? — здивувався Сашко, побачивши Миколу.

— Ні. За тобою прислала. Переживає тепер. Мабуть, хоче помиритися. Казав я тобі, що хитра вона. Ухопила обох нас на гачок, як дурненьких карасиків, і держить. Спробуйте, мовляв, тріпнутися!.. Треба буде щось таке встругнути, щоб запам’ятала. Нехай, я подумаю. Ну, а до школи підеш?

— Завтра, коли все висохне, — сказав Сашко.

Наступного дня, йдучи до школи, Микола вже знав, що їм із Сашко треба робити, аби відплатити вчительці за її підступність. Сашко ще вагався, чухав потилицю, хмурився, бубонів:

— Хтозна… хтозна…

— Ну, чого? Заради тебе ж стараюся. Півночі не спав, вигадував.

— Якщо розібратися, то вона мовби й не винувата. Звідки їй знати, що мама з нами не живе, вона ж новенька…

Але Микола не з тих, які відступаються, не довівши своєї справи до кінця. Коли він уже в чомусь переконаний, то переконає й іншого.

— Сашко, невже ти не розумієш, як необхідно? Саме зараз необхідно!

— Бачиш, розуміть то я розумію…

— Чого ж тоді?

— Уже казав тобі — треба ще трохи підождати.

— Ну й чудний ти! Навіщо ждати? Хіба так не ясно? Боїшся, от і все.

— Я боюсь? — образився Сашко. І таки здавсь (Микола знав, чим його дійняти, — найбільше не любив Сашко боягузів). — Добре, нехай уже буде, як ти хочеш… Нехай…

На півдорозі їх наздогнав Шморгун Олег. Микола і того став підмовляти. Та Олега довелося ще довше вламувати.

— Вигадав ти здорово! — похвалив Олег ще й язиком прицмокнув, ніби покуштував чогось смачного, коли Микола розповів йому про свою затію. — Тільки навіщо воно мені здалося? Мені вона нічого поганого не зробила!

— Ой Олег, Олег! — похитав головою Микола. — Ніколи не думав, що ти тільки про себе дбаєш. І мені вона нічого поганого не зробила. Але за товариша треба ж заступитися! Он учора мало