Гаррі Поттер і келих вогню - Джоан Роулінг

Його ноги гупнули об землю. Рон врізався в нього й повалив додолу. Летиключ важко впав на землю біля його голови.

Гаррі глянув угору. Містер Візлі, містер Діґорі й Седрик стояли на ногах, хоч і хиталися, наче од вітру. Усі інші лежали на землі.

— Сім по п'ятій з гори Горностаєва Голова, — почувся чийсь голос.

— РОЗДІЛ СЬОМИЙ —

Беґмен і Кравч

Гаррі вивільнився з-під Рона і звівся на ноги. Вони прибули на якесь порожнє й повите мрякою пустище. Перед ними стояло двоє втомлених і сердитих на вигляд чаклунів. Один тримав великого золотого годинника, а другий — товстий сувій пергаменту і гусяче перо. Обидва були вдягнені під маґлів, хоча й дуже невміло. Той, що з годинником, мав на собі твідовий костюм і височенні чоботи з калошами, а його колега — шотландську спідничку-кілт і мексиканське пончо.

— Доброго ранку, Безіле, — привітався містер Візлі й подав чаклунові у кілті черевика. Той жбурнув його у велику коробку для використаних летиключів. Гаррі побачив там стару газету, порожню бляшанку з-під пива і пробитого футбольного м'яча.

— Вітаю, Артуре, — втомлено озвався Безіл. — Ти не на службі, ні? Добре декому... а ми тут цілу ніч простовбичили... краще відійдіть, бо о п'ятій п'ятнадцять прибуває велика група з Чорного лісу. Стривайте, покажу вам, де ставити намети... Візлі... Візлі... — Він переглянув пергамент зі списком. — Метрів чотириста звідси, перша ділянка. Там розпорядником містер Робертс. Діґорі... друга ділянка... питати містера Пейна.

— Дякую, Безіле, — промовив містер Візлі й показав усім, щоб ішли за ним.

Вони рушили через пустище, мало що бачачи в тумані. Хвилин через двадцять підійшли до брами, за якою стояла невеличка кам'яниця. А на великому похилому полі за кам'яницею Гаррі розрізнив невиразні обриси багатьох сотень наметів, що тяглися аж до темного лісу на обрії. Компанія містера Візлі попрощалася з родиною Діґорі й підійшла до дверей кам'яниці.

Там стояв якийсь чоловік і розглядав намети. Гаррі відразу збагнув, що це єдиний тут справжній маґл. Почувши кроки, чоловік глянув на них.

— Добрий ранок! — бадьоро привітався містер Візлі.

— Добрий, — відповів йому маґл.

— Це ви містер Робертс?

— Та я, — підтвердив містер Робертс. — А ви хто будете?

— Візлі... два намети, записалися днів зо два тому.

— Ага, — сказав містер Робертс, перевіряючи список, приколотий до дверей. — Маєте місце аж під лісом... Лише на одну ніч?

— На одну, — підтвердив містер Візлі.

— Заплатите зараз? — спитав містер Робертс.

— А... ну, так... аякже... — погодився містер Візлі.

Він відійшов на кілька кроків від кам'яниці й підкликав до себе Гаррі. — Допоможи, Гаррі, — пробурмотів він, витягаючи з кишені пачку маґлівських грошей і відраховуючи з неї банкноти. — Це що... е-е... десятка? А, так, я вже бачу на ній дрібненьку цифру... а оце тоді п'ять?

— Двадцять, — упівголоса виправив Гаррі, розуміючи, що містер Робертс прислухається до кожного слова.

— Ну, так, звісно... навіть не знаю. Такі маленькі папірці...

— Ви іноземець? — поцікавився містер Робертс, коли містер Візлі підійшов до нього з потрібною сумою грошей.

— Іноземець? — здивовано перепитав містер Візлі.

— Ви вже не перший, хто має клопіт з грішми, — пояснив містер Робертс, пильно придивляючись до містера Візлі. — Десять хвилин тому одна пара пробувала розрахуватися величезними золотими монетами з півколеса завбільшки.

— Справді? — нервово озвався містер Візлі.

Містер Робертс почав шукати в бляшанці здачу.

— Ніколи ще не було стільки людей, — сказав він, знову глянувши на затуманене поле. — Сотні попередніх замовлень. Хоч зазвичай сюди приїжджають без жодних попереджень...

— Он як? — здивувався містер Візлі, простягаючи руку за здачею, але містер Робертс не поспішав її давати.

— Ага, — задумливо проказав він. — Народ звідусюди. Повно іноземців. І не тільки іноземців. Ще й психів. Один тип тиняється тут у спідниці й пончо.

— А хіба не можна? — стурбувався містер Візлі.

— Це ніби як... не знаю... якийсь з'їзд, чи зліт, — сказав містер Робертс. — Здається, що всі між собою знайомі. Наче зібралися на грандіозну вечірку.

Тієї миті прямо з повітря біля містера Робертса виник якийсь чаклун у штанях для гольфу.

— Забуттятус! — вигукнув він, спрямувавши на містера Робертса чарівну паличку.

Очі в містера Робертса відразу затуманилися, він розправив брови й набрав безжурно-замріяного вигляду. Гаррі збагнув, що то ознаки видозміни пам'яті.

— Нате вам карту наметового містечка, — безтурботно сказав містерові Візлі містер Робертс. — А це здача.

— Дуже вам дякую, — відповів містер Візлі.

Чаклун у гольфових штанях довів їх до брами, за якою було наметове містечко. Він мав виснажений вигляд. Підборіддя заросло щетиною, під очима темніли великі кола. Відійшовши на безпечну відстань від містера Робертса, чаклун пробурмотів містерові Візлі:

— З ним стільки мороки! По десять разів на день мушу насилати на нього чари забуття. А Лудо Беґмен анітрохи не допомагає. Ходить тут і на весь голос триндить про бладжери та квафели. Геть не дбає про антимаґлівські заходи безпеки. Господи, я буду на сьомому небі, коли це все скінчиться. До зустрічі, Артуре.

І він роз'явився.

— Я думала, що містер Беґмен керує відділом магічної фізкультури і спорту, — здивувалася Джіні. — Він мав би знати, що не варто говорити про бладжери, коли поблизу є маґли.

— Та мав би, — всміхнувся містер Візлі й повів їх крізь браму до наметового містечка, — але Лудо завжди був трохи... ну... недбалий щодо безпеки. Проте важко було б знайти енергійнішого керівника спортивного відділу. До речі, він колись грав за збірну Англії з квідичу. І був найкращим відбивачем "Ос із Озборна".

Вони потяглися по вкритому імлою полю поміж довгими рядами наметів, що переважно мали цілком звичайний вигляд. Власники явно намагалися зробити намети якомога подібнішими на маґлівські, хоч іноді помилково додавали димарі, дзвіночки чи флюгери. Та деякі намети були такі відверто чаклунські, що не могли, звісно, не викликати підозр у містера Робертса. Скажімо, серед поля хтось поставив екстравагантний мініатюрний палац зі смугастого шовку, коло входу в який було припнуто пару живих павичів. Трохи далі вони побачили триповерховий намет з багатьма вежами. За ним стояв намет, біля якого був розбитий справжній сад зі ставочком, сонячним годинником та фонтаном.

— Завжди та сама біда, — усміхнувся містер Візлі, — ніяк не можемо втриматися від показухи, коли збираємося разом. Ага, ось