Таємниця козацького скарбу - Андрій Анатолійович Кокотюха
Скосувавши очі на Льоньку, якого при слові «друзі» справді пересмикнуло, Данило підсунув до себе клишоногого стільця і примостився на ньому. Поруч на іншому стільці вмостився Богдан.
— Бабуся Віра сказала, що краще за вас про панський маєток ніхто не знає. А нам у школі задали… ну… щось типу твору написати… — повторив свою історію Данило.
— Бачте, згадали! — пробурчав дід. — Тепер не тільки у школах про історію починають говорити. А колись же… А, ну їх! — відмахнувся він, наче від мухи: — То що саме вам цікаво?
— Можливо, є в панського маєтку якась своя таємниця чи загадка, ще не розгадана?
— Аякже! Тільки в нас її всі, кому треба, знають! — розвів дід руками. — І Микола, батько твій, теж сто разів її чув. Правда, серйозно її ніхто не сприймає. У привидів частіше вірять.
За їхніми спинами гмикнув Льонька. Тільки дід не звернув на це уваги, захопився:
— Історія, хлопчики, дуже проста. Тому, що складна — отак буває. Служив, бачте, старий козацький полковник Іван Лиховій Україні вірою і правдою. Ось він, — показав господар на один портрет, з якого суворо дивився пан у гаптованому золотом жупані та з масивною шаблюкою в руці. — Мало портретів збереглося. А художники любили його малювати. Бо, до всього іншого, був козацький полковник не лише мужній вояка, а й освічена людина. Довелося йому колись побувати в турецькому полоні. То він там шахи освоїв і навіть свободу собі виграв!
Уявляєте, хлопці: зіграв з турецьким пашою сім партій. Якби програв скарали б на горло. Але він виграв — і став вільний! Ось так… Коли з полону повернувся — золоту булаву з рук самого гетьмана отримав. Не якась там позолота: щире золото. Переплавили цілий казан турецьких золотих монет, аби її зробити.
Почувши ці слова, друзі перезирнулися. Немировський з Туманом теж згадували тоді про якусь булаву. Невже про цю саму? Богдан мимоволі стиснув кулаки, а в Данька — у того аж дух забило. А дід тим часом вів далі:
— Час ішов. Відкозакував своє полковник Лиховій, оселився тут і збудував родовий маєток. Двоє дітей у нього народилося — Петро й Павло. Тільки коли цариця Катерина почала козацькі вольності скасовувати, молодий Павло вирішив за Дунай разом з батьком іти, а Петро, старший за нього, зрадив і погодився цариці служити. Не витримав лихої звістки старий Лиховій: раптово зліг і вже не піднімався. Знав, що помирає. Та перед смертю вирішив зрадника покарати. Усе своє золото синам заповів, поділив багатство порівну. Тільки Павло свою частку отримав, а Петро міг її дістати лише після того, як знайде, де хитромудрий батько ту бочку золотих червінців заховав. А в бочку, до речі, старий полковник і золоту булаву поклав. То ото, значить, перед самою смертю прикликав він до себе обох синів і сказав старшому: «Спадщина твоя лежить під королем. А знайти її допоможе грамота». Щоб зовсім заплутати зрадника, сказав: усе зберігається у братових паперах. Невдовзі старий помер. Поховали його, як і заповідав, на рідній землі. Тільки не збереглася могила — війська цариці багато козацьких могил із землею зрівняли.
Тут старий Гайдамака замовк і почав неквапом натоптувати люльку пахучим тютюном.
— Ну… і що далі? — не витримав Данило.
— А що далі? — дід розкурив люльку. — Зовсім утратив спокій Петро-зрадник. Брат йому маєток залишив, цариця титул дала, землі пожалувала, кріпаків. Але ж без грошей залишив Петра рідний батько! Та це ще півбіди: бо який же він пан без знаменитої батькової золотої булави? Тут чоловік наче збожеволів — почав козацький скарб шукати. Для цього навіть заліз у борги, знайшов лихих людей, аби відшукали Павла в чужих землях і папери в нього викрали. Так усе й зробили, як наказано. Тільки нічого в тих паперах не було. Та й самих паперів — грамотка, на якій вірші написані. Так і сяк Петро ту грамоту перечитував, до віщунів і ворожок ходив — усе марно. Не пішла йому зрада на користь. Так і помер, заповівши дітям перед смертю свої борги і батьківську таємницю. Звідки я про це знаю? — хитро примружив дід око, наче читаючи думки зачарованих історією хлопців: — Понад сто років тому був тут один грамотний чоловік. Записував подібні історії, навіть книжку видав: «Староукраїнські тайни» називається. Там, серед іншого, і родову таємницю Лиховіїв описав. Була така книжка в панів Лиховіїв. Потім десь загубилася, тоді знайшлася десь і в нашому музеї зберігалася. Ну, а далі її в Київ, до історичного архіву передали. Ніби на реставрацію, тільки там вона й зосталася. У нашому музеї, коли чесно сказати, у ті часи важко було старовинні книги зберігати. Тепер можна, а тоді…
Він ладен був розповідати ще, але Данило акуратно, наскільки міг, розмову закруглив. Попрощалися з дідом сердечно. Коли йшли, він уже й на Льонька свого суворо не зиркав. Пообіцяли, звісно, заходити ще. Потім із Льонькою, який так нічого й не второпав, попрощалися.
А тоді — вперед, додому. Бо все тепер у них складалося у доладний пазл.
Розділ 18
У якому наші герої шукають короля
Спочатку вирішили у своїй кімнаті зачинитися. Потім передумали: бабуся Віра здивується, чого це вони в таку погоду в хаті сидять. Тому вмостилися собі в садку, під вишнею, і знову за вірш узялися. Бо тепер точно знали: це та сама зашифрована підказка, яку ніхто не міг до цього часу розгадати.
— Дивись, — почав Данило, — ось тут точно йдеться про якесь підземелля. «Тьма і вільглість осідають вглиб», потім — «Лиш темне дно, мов схованка для риб». Думаю, старий козак цю діжку з золотом та золотою булавою десь закопав.
— По-моєму, це й без віршика ясно, — не погодився Богдан. — Скарби зазвичай закопують у землю. І, я так собі думаю, що свого часу зрадник Петро усе довкола перекопав, наче той кріт. Якби все було так просто, Лиховій нічого б тут не шифрував.
— Воно-то так, — пошкріб потилицю Данило. — Тільки дивися: скарб під королем, знайти його допоможе грамота. Грамоту ми маємо. Мабуть, дядько Сашко в архівах ту книжку відшукав. Так що жодних сумнівів нема: грамота — це оцей загадковий віршик. Може, почнемо з короля? Спочатку треба знайти його, а вже тоді знову розшифровувати грамоту.
— Не так, — знову заперечив Богдан. — Прочитай його ще раз, тільки не вдумуйся в рядки. Я хоч у складанні віршів не великий
