Таємниця козацького скарбу - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Стій! Ану, стій! Ох ти ж чорт!
Ну, а далі трапилося те, від чого кров захолола в жилах обох порушників нічного спокою, їхні серця, здавалося, завмерли і тьовхнули кудись униз: ззаду щось зашурхотіло, чиїсь міцні руки лягли на їхні потилиці, і над головами почувся голос:
— Ось де вони! Вилазьте бігом!
Розділ 15
У якому друзям щиро дякують за хуліганство
Не даючи озирнутися, хтось сильний штовхнув друзів уперед.
Вони вилетіли з кущів і опинилися просто перед розлюченим дядьком Сашком. Лише тепер побачили кремезного чоловіка, голого по пояс, босого, в самих шортах, зроблених із обрізаних джинсів.
— Що тут у тебе, сусіде? — пробасував він. — Я думав, ввижається мені від спеки, а так і є — хтось під моїм парканом у бузку шурує. Потім дзенькіт чую, крики твої. Еге, думаю, треба ловити злодюжок, поки кущі ще ворушаться. Знаєш цих бандитів?
— Та знаю, — вже не так люто промовив дядько Сашко. — Що ж я вам зробив, га, Даньку? Це, Гришо, — звернувся він до сусіди, — знаєш, чий син? Миколи Ланового!
— І оце Кольчин синок в гості приїхав і серед ночі вікна людям б’є? — не проговорив — прогарчав сусід Гришко.
— Та ні, ми нічого… — пробелькотів Богдан.
— Ви послухайте! — впевненіше заговорив Данило. — Не так усе було! До вашої хати злодій заліз, ну, ми не знали, що робити, почали камінцями вікна бити! З переляку, правда! Бачте, він же втік! Утік же!
— І справді тікав хтось, — уже без злості сказав дядько Сашко. — Добре, гайда до хати. Куди він ліз? Там усе й розкажете.
У кімнаті, куди всі зайшли, справді панував розгардіяш. І причиною цього погрому точно було не кинуте в вікно каміння. На столі в кутку комп’ютер, поряд — розкидані папери, шухляди з ящиків вивернуті на підлогу.
— Оце, Гришко, я апартаменти під кабінет приспособив, — пояснив дядько Сашко. — Тут я працюю, справи свої веду. Знаєш, щось у мене сьогодні під вечір голова розболілася. Дай, думаю, раніше спати ляжу. Коли чую — такий гармидер. Поспав, значить.
— Ти б у міліцію подзвонив, — порадив сусіда.
— Встигну ще. Мені цікаво рятівників своїх послухати. Як воно все було, хлоп’ята? Ви ж не спеціально тут крутилися?
Щось у цьому запитанні Данилові не сподобалося, тому він затарабанив:
— Ми сюдою на рибалку йшли, на нічну. Кажуть, вночі краще клює…
— Ну, це в кого як, — перебив сусіда. — Коли я з сіткою вийду — у мене і вдень риба буде.
— Давайте далі, — відмахнувся від нього Немировський. — Не слухайте цього старого браконьєра.
— Ну, то ми взяли вудки й пішли. Он там вони валяються. Можете подивитися…
— Подивимося, Даньку, подивимося. Ти по ділу говори.
— Ми саме на вашу вулицю завернули, коли дивимось — хтось до вас через паркан лізе. Кому кричати, кого гукати? Ми навіть не знали, що ви вдома спите. Ото й почали вікна бити. Налякали…
Для переконливості Данило шморгнув носом.
— Отже, з переляку шибки били? — перепитав дядько Сашко.
— Угу…
— І з переляку злодія налякали?
— Виходить, так…
— Усім би так, Гришо, лякатися. Молодці! Нате! — і хазяїн простяг свою широку долоню.
Данило не одразу зрозумів, та Богдан перший скумекав — з усієї сили, по-дорослому ляснув по долоні. Данько ж потиснув простягнуту руку обережно, усе ще підозрюючи якийсь підступ. А раптом не вдалося дядька Сашка отак просто обкрутити? Хоча… все це настільки неймовірно, що цілком може бути правдою.
— Молодці! — повторив дядько Сашко. — Даньку, я твоєму батькові подзвоню обов’язково, за сина подякую. Як приїде — з мене могорич. Вам щось треба?
Хлопці дружно замотали головами.
— Ну, це якось залагодимо, — діловито потер руки Немировський. — Добре, козаки, будьте тут. А ми з тобою, Грицю, міліцію усе ж таки смикнемо. Поставимо до відома, що в місті квартирний злодій об’явився.
Чоловіки швидко вийшли з кімнати. Данило покрутив головою і помітив — телефонного апарату в кабінеті не було, йт- Дзвонити пішли, — сказав він уголос сам до себе.
— А нам з того що? — поцікавився Богдан.
— Поки що нічого. Здається, викрутилися. Цікаво, чому Туман заліз саме сюди, в цю кімнату?
— Сказали ж тобі — кабінет. Працює тут людина.
— Так, — Данько глянув собі під ноги.
Він стояв на розкиданих папірцях. Нагнувся, підняв один, розгорнув. Якісь цифри, графіки, нічого не зрозуміло. Кинув, підняв другий. Карлючки. Ще один аркуш. Гм, тут віршик якийсь, доволі розбірливо написано…
Почувши кроки, Данило машинально зібгав аркуш і, сам не знаючи навіщо, запхав собі в кишеню джинсів. Вчасно — чоловіки повернулися.
— Ну, міліція зараз буде. Ви розгледіли злодія?
— Темно ж, — буркнув Богдан.
— Темно, — погодився дядько Сашко. — Отже, зробимо так: нема чого вам тут крутитися. Про вас я нічого не сказав. Колька Лановий не пробачить, якщо я його сина в кримінал утягну, нехай навіть такий дрібний. Раз так, хлоп’ята, — мотайте звідси! — він навіть ляснув себе по стегну долонею. — Хутко! Про рибу вам сьогодні краще забути. Спати лягайте. І не вештайтесь ночами.
Двічі повторювати друзям не треба було — миттю здиміли.
Розділ 16
У якому наші герої читають вірші
Про аркуш у кишені Данько згадав лише вранці. Не до того було: повернувшись тоді додому, хлопці ніяк не могли заспокоїтися — до пізньої ночі пошепки говорили про нічну пригоду. Цікаво, що ж хотів знайти лиховісний Туман у кабінеті свого приятеля. І що, своєю чергою, ховав від його очей дядько Сашко Немировський. Бо, за Даниловими словами, якби один нічого не ховав, то другий нічого б не шукав. Та ще й так, по-злодійському.
Так ні до чого й не домовившись, полягали вони спати.
А коли вранці Данько натягав джинси, щось шелеснуло. Витяг зіжмаканий аркуш, усе згадав і розгорнув. Ще вчора його здивували віршики — невже дядько Сашко в свої роки почав римувати? Тепер, насилу розбираючи «курячий» почерк Немировського, Данько прочитав:
Поглянь на браму, сковану замками
І сховану умілими руками,
Де тьма і вільглість осідають вглиб.
Вона в пітьму засмоктує проміння,
А далі за оздобою каміння
Лиш темне дно, мов хованка для риб.
Мій добрий друже, для мандрівника,
А надто для його виправи,
Є знахідка прадавня і важка…
Тож поспішай до лицарської справи,
Облиш усе, крім мудрої забави,
Коли чекає золота ріка.
Знизав Данило плечима, перечитав
