Друга планета - Анатолій Андрійович Дімаров
А десь серед ночі сполошилися всі: і істоти, і оранги. Я прокинувся од несамовитого галасу й довго не міг втямити, що сталася. Оранги мов збожеволіли: кричали, ухкали, металися по колу, хапали палаюче гілля й жбурляли в траву. Добре, що трава тут волога, а то не уникнути б пожежі. Ми з тіткою теж підхопилися на ноги.
— Держи-дерево! — вигукнула тітка Павлина і вхопила мене за руку.
Тепер і я побачив жахливу картину: зелена стіна, розмахуючи батогами, повільно насувалася на нас. Вона вже була зовсім близька від вогняного кола — діставала його найдовшими своїми батогами, діставала й одсмикувала, мов би обпікшись. Ось вона підповзла майже впритул, зупинилася.
Оранги закричали ще дужче, жбурляли в багаття оберемки хмизу, вихоплювали палаюче гілля, кидали в страхітливу стіну. І як тільки палаюча гілка долітала до держи-дерева, воно враз одсмикувалося, одповзало назад.
— Воно боїться вогню, — прошепотіла тітка Павлина.
Коли навалений хмиз розгорівся, держи-дерево одповзло трохи назад. Однак, здається, й не думало знімати облогу. Застигло терпляче, мов сама смерть, наче вичікувало, поки перегорить багаття.
Тоді оранги почали хапати істот. Одну, другу, третю… Істоти навіть не боронилися — лише лякливо повискували. Оранги ж, підступивши до самого багаття, стали жбурляти їх через вогонь. Розпластані чорні тіла високо злітали в повітря, а по той бік їх уже зустрічали задерті догори батоги. Тисячі батогів з отруйними колючками. Суцільна досі стіна, що обступала нас з усіх боків, враз розпалася, великі темні кулі, стискаючись довкола здобичі, стали одна по одній одкочуватись у степ, за кілька хвилин держи-дерево зникло, мов його й не було, лише оранги збуджено дихали та тремтіли уцілілі істоти.
Ми з тіткою Павлиною вже не могли заснути до ранку. Довкола хропли оранги, скулившись, дрімали істоти, і то одна, то друга починала тихенько повискувати: їм снилося, мабуть, держи-дерево; дрімала навіть сторожа, просинаючись лише для того, щоб підкинути у вогонь хмизу. А ми з тіткою не спали. Я ніяк не міг забути розпластані тіла істот, що летіли через вогонь, тітка ж Павлина дивилася на багаття і про щось думала.
— А що, як воно повернеться знову? — запитав я згодом.
— Не повернеться. Інакше оранги не спали б отак спокійно. Мабуть, держи-дерево, спіймавши здобич, довго її перетравлює.
— Як полоз?
— Можливо, як полоз.
— А як приповзе сюди інше? Голодне?
— Навряд, — відповіла, поміркувавши, тітка. — Держи-дерево, мабуть, як і кожен хижак, має своє мисливське угіддя, яке ревниво оберігає від інших… Так що навряд чи є поблизу ще одне держи-дерево…
Потім ми довго мовчали. Я усе думав, куди нас ведуть і що з нами робитимуть. І ще думав про татка: мені чогось здавалося, що ми обов’язково з ним зустрінемося…
Вирушили рано: сонце ще й не сходило. Висока трава була покрита росою, ми одразу ж змокріли, і я змерз, хоч було досить тепло. Не встигли пройти й кілометра, як істоти, які бігли попереду, раптом зчинили галас, за кимось погналися. Вони то пірнали з головою в траву, то появлялися знову — цькували якусь невидиму звідси тварину.
Ось вони врешті наздогнали її, збилися, покотилися великим клубком: тварина, мабуть, відчайдушно боронилася. Тоді старший кинув коротку команду, і два оранги, важко ступаючи, побігли в той бік.
Розметали клубок, когось згребли, закричали тріумфуюче.
— Жора! — охнула тітка Павлина.
Жорка ще опирався, чіпляючись ногами за траву, але що той Жорчин опір супроти страхітливої сили орангів!
На Жорку не можна було дивитися без жалю: покусаний, подряпаний, він усе ще продовжував одбрикуватися, не розуміючи, мабуть, що будь-який опір безнадійний. І лише побачивши нас, Жорка затих, опустив голову.
З’юрмившись довкола, оранги довго його роздивлялися. Потім про щось радились, сперечалися навіть, а істоти аж підстрибували, радіючи вдалому полюванню. Я з ненавистю дивився на них і вже жалкував, що їх усіх не покидали держи-дереву.
Врешті оранги дійшли якоїсь згоди: ухопили Жорку за руки, підтягли до нас.
Тепер ми ішли втрьох. Жорка, трохи отямившись, став розповідати, що він робив, як нас полонили оранги.
Він встиг тоді видертись на дерево, і його не помітили. Зачекавши, поки ми одійшли, Жорка опустився донизу. Він одразу ж вирішив іти за нами, щоб вистежити, куди нас поведуть. Плекав надію якось добратися потім додому і розповісти, що сталося з нами й куди нас поділи.
— Де ти був цю ніч?
— Лежав у траві.
— Ти нас бачив?
— Ага… Увесь час горіло багаття.
— А держи-дерево?
Жорка знизав плечима. Держи-дерево він помітив лише тоді, як воно нас облягло і сторожа зчинила галас. А потім мимо нього прокотилася темна куля і він довго лежав, скутий страхом.
— Ну, твоє щастя, — зітхнула тітка Павлина. — Ти хоч їв що-небудь?
Жорка відповів, що їв. Отой довжелезний банан, що ніс із собою. Сьогодні вранці його й дожував.
— Ну, добре… Головне, що ти лишився живий.
Я дивився на Жорку і думав: до чого ж він зовні схожий на отих істот, які бігли попереду! Тільки й того, що Жорка був хоч і в лахмітті, але одягнений, а істоти майже голі: лише кумедно метлялися попереду куценькі фартушки. Та ще в кожного був нашийник з блискучою бляхою.
— Жоро, ти не знаєш, хто вони?
Жорка здвигнув плечима: про цих істот він нічого не знав. Про орангів, що здичавіли, чув, а про цих — ні.
— Вони навіть говорити не вміють, — сказав Жорка. — Тільки вищать.
Це я помітив і без нього: якщо оранги розмовляли поміж собою якоюсь незрозумілою мовою, то істоти тільки вищали й розмахували лапами. Однак вони добре розуміли накази своїх господарів.
Рівнина, якою ми просувалися, поступово переходила в узвишшя. Трава понижчала і стала жорсткою, мов із дроту, замість поодиноких дерев появилися всіяні колючками кущі з величезними червоними квітами; вони так пахли, що паморочилося в голові. По тих квітах повзали золотисті комахи, схожі на бджіл, але набагато більші, і я аж сахався, коли вони проносилися мимо. Укусить така — враз одкинеш копита.
А попереду вже було видно гори. Високі-високі, до самісінького неба, з неприступними вершинами й глибокими ущелинами. Гори стриміли над долиною, якою ми йшли, прямовисним виступом. Гігантська стіна, метрів із триста заввишки,
