Вітер у вербах - Кеннет Грем
Через годину а, може, й через дві (бо Кріт із Ондатром уже не відчували часу), натомившись, ледь тримаючись на ногах, втративши надію, вони вийшли на широку прогалину, присіли на повалений стовбур перевести подих і стали думати, що робити далі.
Від утоми гуділо все тіло, боліли забиті місця, кілька разів друзі провалювалися в ями і перемокли на хлющ.
Сніг чимраз глибшав, і Кріт із Ондатром ледве волочилися по ньому, дерева більшали й густішали, і всі були схожими одне на друге. Куди не кинь оком, усюди тягнувся ліс, без кінця та без початку, — і виходу з нього не було ніякого.
— Годі тут розсиджуватися, — заявив Ондатр. — Треба зібрати всі сили і щось робити, як не одне, то друге. Такої холоднечі нам не витримати, та й снігу скоро буде стільки, що ми й двох кроків не пройдемо. — Він роззирнувся довкола себе і над чимось замислився. — Слухай, що я подумав, — знову заговорив Ондатр. — Он там у видолинку, бачиш, земля вся в горбках і купинах. Зараз ми зійдемо туди та підшукаємо собі якесь укриття: ямку або нірку з сухим дном, щоб сховатися від снігу й вітру, відпочинемо як слід, а потім підемо далі. Бо інакше ми просто з ніг попадаємо. Та й сніг, може, вщухне, і тоді щось проясниться.
Кріт із Ондатром знову піднялися і стали повільно спускатися до видолинку в надії відшукати там якусь западину чи закут, де було б сухо і де б не дошкуляли пронизливий вітер та хуртовина.
Вони саме обдивлялися одну, на яку показав Ондатр, коли раптом Кріт несподівано спіткнувся, заверещав не своїм голосом і впав ниць.
— О, моя нога! — закричав він. — Я поранив щиколотку! — Кріт сів на сніг і обома лапками схопився за ногу.
— Бідаче! — співчутливо мовив Ондатр. — Не таланить щось тобі сьогодні, так? Покажи-но мені ногу. Ага, — сказав він, стаючи навколішки, щоб краще було видно. — Так і є: ти порізав щиколотку. Зачекай-но, витягну хустину і перев’яжу.
— Мабуть, налетів на гілку чи пеньок, — проквилив Кріт. — І що тепер буде?!
— Лінія порізу надто рівна, — зауважив Ондатр, удруге пильно придивляючись до рани. — Гілкою чи пеньком так зроду-віку не поріжешся. Здається мені, ти напоровся на щось залізне та ще й гостре. Чудасія!
Він трохи подумав, а подумавши, уважно обдивився навколишні горбки та схили.
— Яка різниця, об що я поріжуся? — пропищав Кріт, плутаючи від болю часи. — І так болить, і так болить.
Ондатр акуратно перев’язав хустинкою Кротову ногу і став завзято розривати сніг навколо. Він вгризався у нього, вкопувався, заривався, безперестанно працював усіма чотирма лапками, а Кротові аж терпець уривався, і час від часу він кричав:
— Ондатрику, ходімо!
І тут несподівано Ондатр закричав:
— Ура!
І ще:
— Ура-а-а-а!
І кволо застрибав по снігу.
— Що ти знайшов, Ондатре? — запитав Кріт, тримаючись за поранену щиколотку.
— А ти піди поглянь! — відказав Ондатр, не перестаючи вистрибувати по снігу.
Кріт накульгуючи підійшов до нього поглянути на знахідку.
— Ну й що, — протягнув він. — Теж мені дивина. Я бачив таке не раз і не два. Річ доволі знайома. Стукальце для дверей. Ну добре, знайшов ти його. То чого б я витанцьовував довкола?
— Невже тобі невтямки, що це означає, ти що, такий нетямущий? — скипів Ондатр.
— Ні, я розумію, що це означає, — відказав Кріт. — Воно означає, що роззява, яких світ не бачив, загубила оце стукальце, що тепер воно лежить посеред Дикого Пралісу, і кожен, хто проходитиме тут, неодмінно об нього зачепиться. Тільки й усього. Це ж яку голову треба мати на плечах, щоб так зробити!.. Ні, коли я знову буду вдома, то неодмінно поскаржуся на це тому, хто… тому… одне слово, побачиш сам, я цього не подарую!
— Ой лишенько! Оце так! — Кротова нездогадливість доводила Ондатра до відчаю. — Все, годі сперечатися, а йди сюди та стукай! — Сказавши це, він повернувся до роботи, і знову з-під його лапок на всі боки розлітався сніг.
Кілька хвилин заповзятої праці — й у нагороду за його зусилля з-під снігу показався дуже пошарпаний придверний килимок.
— Ага, що я тобі казав? — не тямлячись від радості, вигукнув Ондатр.
— По-моєму, нічого, — відповів Кріт, бо нічого такого Ондатр йому справді не казав. — По-моєму, — казав він далі, — ти надибав ще на якийсь зужитий непотріб, кимось викинутий геть, і схоже на те, що ти на сьомому небі від щастя. Тому давай, швидше танцюй навколо цього килимка, якщо тобі це так потрібно, і підемо далі, щоб не марнувати більше часу на всяке дрантя. Ми що, з’їсти можемо цей килимок? Чи, може, спати під ним? Чи сядемо на нього верхи та й поїдемо, як на санях, га, гризун ти несамовитий?
— Чи не хочеш ти сказати, — ошелешено вигукнув Ондатр, — що цей килимок ну зовсім нічого тобі не говорить?!
— Саме так, Ондатре, — відрізав Кріт, остаточно втрачаючи терпець. — Гадаю, годі з нас твоїх дивацтв. Де це бачено, щоб дверний килимок комусь колись щось говорив? Килимки не вміють говорити. Це взагалі не їхня справа. І вони добре знають своє місце.
— Послухай-но, твердолобий, — скипів Ондатр, не на жарт гніваючись на Крота, — може, хоч зараз до тебе дійде! Якщо хочеш ночувати у сухому й теплому місці, то ні слова більше, а просто шкрябай — шкрябайся, дряпайся, копай та все обмацуй, особливо там, де купини. Це наш останній шанс!
І він накинувся на снігову кучугуру: спочатку обтицяв її палицею, а потім щосили запрацював лапами. Кріт старався від нього не відставати, але не тому, що так було треба, а просто щоб не дратувати друга. Він був переконаний, що в Ондатра — затьмарення розуму.
Якихось десять хвилин наполегливої праці — й Ондатрова палиця лунко вдарилася об щось тверде. Він продовжував працювати далі, і ось цей предмет можна було помацати лапкою. Тоді Ондатр гукнув на підмогу Крота, і вони запрацювали удвох, допоки перед ошелешеним і нездогадливим Кротом в усій красі не постали результати їхньої роботи.
Там, де була снігова кучугура, виявилися добротні
