Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Всеволод Зіновійович Нестайко

– О! Молодець!.. О!.. Ух ти!.. О!..

Раптом із-за стіни сараю з'явилося маленьке смугасте кошеня. Глянуло на хлопців, ворухнуло хвостиком і стиха нявкнуло. У Ігоря Дмитрухи враз загорілися очі.

– Увага! – просичав він. – Починається полювання на бенгальського тигра!

І, виставивши вперед руку з пістолетом, став підкрадатися до кошеняти.

– Н-не т-треба! – прохально сказав Фігура.

– Мовчати! – огризнувся Ігор. – Припинити розмови! Не заважати мисливцю!

І, прицілившись, вистрілив по кошеняті. Кошеня стріпнуло лапкою, по якій він вцілив, і жалібно нявкнуло. Але чогось не тікало. Воно було, мабуть, ще дурне й не розуміло небезпеки. Фігура в два кроки підскочив до кошеняти і схопив його на руки.

– Що?! – скрикнув Дмитруха. – Ану віддай бенгальського тигра!

– Н-не віддам! – дивлячись спідлоба, тихо мовив Фігура. – Йом-муж б-боляче!

Його довгі забруднені руки, що стирчали з коротких для нього рукавів курточки, ніжно притискали до грудей кошеня.

– Оддай зараз же бенгальського тигра! – люто просичав Дмитруха і схопив кошеня за хвіст. «Бенгальський тигр» хрипло, майже без голосу нявкнув.

І тут сталося несподіване.

Фігура взяв Дмитруху двома пальцями за носа і прищемив так, що той скрикнув і одпустив кошеня.

Тоді Фігура обережно поставив кошеня на землю, спокійно одним рухом одібрав у Дмитрухи пістолет і закинув на дах сараю. Потім згріб Дмитруху і підняв на руки (все-таки він був старший на рік і вищий на голову).

Дмитруха безпорадно засмикався й задриґав ногами.

Фігура одніс його до калюжі під ринвою, поклав долілиць на землю, притис коліном, узяв однією рукою за чуба і почав носом умочати в калюжу, примовляючи:

– П-пункт о-останній п-правил поведінки учнів г-глаголить: «Б-бережи п-природу!» А ти що робиш? Га? Ану кажи – б-будеш мучити тварин? Б-будеш?

Хлопці стояли мовчки.

Тільки Спасокукоцький та Кукуєвицький хихикнули, але перезирнулися і враз замовкли.

А Фігура методично вмочав Дмитруху носом у калюжу і весь час примовляв:

– Будеш? К-кажи – б-будеш?

Дмитруха хотів щось крикнути, але тільки пустив у калюжу бульки.

Нарешті не витримав і попросився:

– П-пусти! Ну п-пусти! Не б-буду! Не буду б-більше! П-пусти!

І Фігура одразу пустив.

Здаля зі школи долинув дзвоник на урок.

Хлопці, так само мовчки, не кажучи ні слова, повернулись і побігли до школи.

За ними, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно біг Фігура.

А капітан футбольної команди, верховода і командир Ігор Дмитруха сидів навпочіпки під ринвою біля калюжі й гірко-гірко плакав.

І можна було подумати, що то він наплакав цілу калюжу…

За другою партою у лівому ряду під стіною сидить рудий, як вогонь, хлопчик із кошлатими насурмоненими бровами. Це Тимко Довганюк. Як і Фігура, він недавно в класі, з початку третьої чверті минулого року, зразу після зимових канікул.

Поряд з ним сидить білявий кирпатий Павлик Назаренко, редактор класної стінгазети.

Якби перед Новим роком хтось Павликові сказав, що він сидітиме за однією партою з рудим Тимком, Павлик голосно розсміявся б:

– Що?! Та я краще в клітці з тигром сидітиму! І приємніше, і безпечніше…

Перед Новим роком у Павлика були підстави так говорити. Тому що…

Завтра – Новий рік.

Про це величезними кольоровими літерами написано на фасадах будинків, прикрашених гірляндами електричних лампочок. Про це красномовно свідчать веселі усмішки Дідів Морозів з неприродно червоними носами, які дивляться на вас з усіх вітрин магазинів.

Це відчувається, нарешті, по тому загальному передноворічному святковому настрою, який охоплює всіх.

Павлик одягається і виходить у двір. Іскристі сніжинки миготять перед очима й ніжно лоскочуть щоки… А снігу як багато!..

Ви коли-небудь ліпили сніговика?… Ну, тоді ви, звичайно, знаєте, яка це весела й разом із тим копітка справа. Вонапотребує серйозності, таланту й, головне, сумлінної колективної праці. Мається на увазі, звичайно, не якийсь там миршавенький сніговичок-підліток, а справжній солідний новорічний сніговик – двометрового зросту, з відром замість капелюха, з морквиною-носом і з мітлою в могутній руці. Сніговик, який цілісіньку зиму стоятиме в дворі, викликаючи подив і захвату всіх, хто його побачить.

Саме такого сніговика й ліпила вся їхня «гоп-компанія», коли Павлик вийшов у двір (у цьому дворі жило аж вісімнадцятеро з їхнього класу «Б»).

Робота тільки розпочалась, і Павлик одразу приєднався до друзів.

Незабаром на горбочку біля паркану височів могутній тулуб сніговика.

Дівчата побігли по мітлу й відро, а Вася Дубчак, який уже другий рік ходить у художню студію, почав ліпити голову сніговика. Всі зачудовано стежили, як безформна брила снігу оживала просто на очах. Ось уже видно вуха, рот, підборіддя, вуглинки-очі… Велика товста морквина-ніс приліпилася над губами – і веселий симпатичний товстун-сніговик радо усміхнувся, немов дякуючи за те, що йому дали життя.

Це було так здорово, що всі заплескали в долоні.

– Ех, шкода, що навесні він розтане, – зітхнувши, сказала Тося Рябошапка.

– Нічого, до весни фе далеко! – легковажно махнув рукою Валера Галушкинський.

– В усякому разі, до весни простоїть – це факт! – авторитетно запевнив Ігор Дмитруха.

– Авжеж, простоїть!

– Абсолютно!

– Хо-ороший сніговик!..

А сніговик усміхався, і всім здавалося, ніби він аж підморгує – неодмінно, мовляв, простою до самісінької весни!

І раптом… раптом сталося несподіване.

З-за паркана вилетіла каменюка і вдарила сніговика по голові, аж усіх запорошило снігом. Гуркочучи покотилося порожнє відро-капелюх. Весела усмішка сніговика розсипалася на тисячі сріблястих сніжинок. Якусь мить сніговик стояв без голови. Та нараз друга каменюка бухнула йому в груди, сніговик похитнувся, мітла випала з його руки, він упав і розсипався…

– Бу-га-га! – з-за паркана показалася хлоп'яча голова в кошлатій шапці-вушанці.

– Рудий!

– Ах ти ж, рудий!

– Руда кандала!

– Пожежна команда!

Вони на всі заставки лаяли хлопця, але навіть не зрушили з місця, щоб упіймати й покарати його. Вони добре знали, що це безнадійна справа. Він був невловимий.

Презирливо посміхаючись, хлопець глузливо помахав рукою і зник…

Його звуть Тимко. Але ніхто з них ніколи не називає його так, а дехто навіть не знає його справжнього імені. Для всіх він – ненависний Рудий, «руда кандала», «пожежна команда».

От уже півроку – відколи він тут з'явився – триває ця запекла ворожнеча. Він і вони: він – один, їх – вісімнадцять, десять хлопців і вісім дівчат. Але це зовсім не означає, що на їхньому боці перевага. Навпаки, тому вони так і ненавидять його, що нічого не можуть з ним вдіяти. Навіть Ігор Дмитруха визнав себе безсилим.

Скільки прикростей завдає він