Скарб Солоного лиману - Олексій Якович Огульчанський

— Знайшов! Знайш-о-о-в-таки… — аж танцював він і притискав пошарпаний ранець до грудей.

— Виходить, це твій? — здивувався єгер.

— Мій рідний «бізончик». Але як він опинився в повітці?

— Усе дуже просто. Шалапуту не завжди щастить полонити в очеретах порушників спокою, так він привчився приносити їхні речі. Звісно, слідком тоді й харцизяки топають до мене на розмову, а ви, виходить, не знали цього. А в оті ранці я не маю звички зазирати.

Я уважно слухав дядька Карпа і водночас мені кортіло, ой як кортіло, хоч одним оком подивиться, чи збереглася моя коробочка з метеликом. А Ірвик усе ніяк не міг розібратися з «бізоном»: заіржавілий замочок ніяк не підкорявся своєму господареві. Аж ось нарешті він здолав його і відкрив ранець. Тремтячими руками я схопив свою коробку, відкрив її і завмер у захваті: на ватному матрацику лежав цілий-цілісінький метелик. Сама доля повернула його мені…

Єгер обережно вклав Шалапута в мотоциклетну коляску, а сам підійшов до нас і на знак особливої подяки скуйовдив правицею наші чуби, сердечно потиснув руки, побажав щасливо дістатися додому.

Наша вчителька української мови Галина Пилипівна найдужче на світі боїться комах. Зве їх усіх чомусь тарганами. Помітивши якусь кузочку, неодмінно ойкне: «Ой, лишенько, знову тарган!» І одразу в моєму або Ірвиковому щоденнику з´являється двійка, бо Галина Пилипівна чомусь вважає, що лише ми з ним могли принести до класу «отаку негідь»… Вона навіть з острахом обходила парту, за якою ми сиділи. Ота знаменна подія у нашому житті й розпочалася на уроці української мови. То був останній, та ще й суботній урок. Мені не сиділося, я нетерпляче чекав дзвоника. Для цього була досить поважна причина…

— Сергійку, — раптом вигукнула Галина Пилипівна.

Я підвівся.

— Чому це ти крутишся, наче в тебе по спині тарган лазить?

— Ні-і-і. Я не кручуся, — запевнив я вчительку.

— Ну то сиди, як належить, — наказала вона.

Звісно, вчителька не знала, що у мене на спині, між лопатками, справді куйовдиться жук — і не якийсь там тарганчик, а славетний носорог. Я знайшов його дорогою до школи і поклав у кишеню, а він, клятий, виліз мені на спину, і якраз там, де його рукою нізащо не дістанеш. У тому, що жук-носорог найсильніша тварина, я переконувався з кожною хвилиною. Гадаю, кожному відомо, що однорогий жук, вага якого кілька грамів, вільно котить кілограмову кулю. Аби мені таку силу, я б запросто носив під пахвою трактор… І от тепер цей силань рив на моїй спині собі нору, а я мусив це терпіти! Ще й посміхатися при цьому. О, прокляття!!! Очевидячки, ця моя посмішка була не зовсім натуральна, бо вчителька час від часу з острахом позирала на мене. Я ж приречено дивився на годинник, чекаючи, коли ж усе це закінчиться.

О, нарешті, дзвоник! Але раптом, замість довгожданого: «До побачення, діти!», вчителька суворо наказала:

— Усім сидіти. А Сергія Гарбуза та Ігоря Рваника терміново викликає директор школи для дуже серйозної розмови.

«От тобі маєш!» — важко зітхнув я.

Щойно ми вийшли з класу, як почули крик учительки:

— Який тар-р-р-гани-ще-е!

Я озирнувся і побачив свого мучителя, що повз біля вчительського столу. Схопив його і мерщій сховав у кишені.

— Отаку гидь… руками. Ну, начувайтеся! Одержите за все! — пророкувала нам Галина Пилипівна.

Ми геть занепали духом і, похнюпившись, попленталися довгим шкільним коридором до кабінету директора. Ех, не слід було нам учора йти на баштан! Не інакше, як дід Охрім, охоронник, нас пізнав. Виходить, не спав він, а прикидався, а тепер розповів, а може, й написав нашому директору!

Двері директорського кабінету — навстіж, а там зібралися, вважай, усі вчителі. Нарада! Краса! Ми вже кинулися було назад, але тієї миті нас помітив директор. Він підвівся з-за столу і сказав:

— Даруйте, дорогі колеги, але я маю нагальну і досить серйозну розмову он з тими учнями.

Усі, хто був у кабінеті, одночасно озирнулися на нас, а ми похололи. Все! Влипли! Зараз розпочнеться! Ми вже знали ті розмови з директором!.. Добре, хоч учителі почали розходитись!

Учитель історії Сергій Степанович на мить зупинився і поколихав над нашими головами своєю русявою бородою:

— Ну й ну, — прогудів він співчутливо, а ми, бідолашні, ступили до директорського кабінету.

Директор школи, Іван Павлович, він же й учитель фізики, щільно причинив за нами двері. Потому мовчки, якось особливо оглянув нас з маківок до п´ят, сів за стіл і став щось читати, а може, й розглядати, нам не було видно. Ми стояли біля дверей ні живі ні мертві.

«Ти диви!.. Оце так новина!.. Хто б міг подумати!» — бурмотів він. Ми уявляли, що там міг написати дід Охрім, і ладні були провалитися крізь землю.