Гаррі Поттер і келих вогню - Джоан Роулінг
Тим часом з палички з'являлася наступна голова — жіноча, сіра, наче закіптюжена статуя... Обидві Гарріні руки тремтіли: він з усієї сили намагався втримати чарівну паличку. Тінь жінки впала на землю поруч з іншими і випросталася, роздивляючись...
Широко розплющеними очима Берта Джоркінз спостерігала за битвою, що відбувалася перед нею.
— Гаррі, не попускай! — закричала вона. Її голос відлунював, як і Седриків, наче долинав звідкілясь здалеку. — Не відпускай його!
Разом з двома іншими примарними постатями вона почала пересуватися вздовж внутрішніх стін золотої клітки. Смертежери й далі метушилися назовні. Кружляючи навколо дуелянтів, Волдемортові жертви шепотіли Гаррі підбадьорливі слова і щось нечутно сичали до Волдеморта.
З кінчика Волдемортової чарівної палички знову почала з'являтися чиясь голова... і Гаррі знав, хто то буде... Він ніби чекав цього ще з тієї миті, як з'явилася тінь Седрика... Чекав, бо про жінку, яка зараз з'являлася, він думав цієї ночі найбільше...
Димова тінь молодої довговолосої жінки впала на землю, випросталася і глянула на Гаррі... Хоч його руки трусилися тепер просто нестерпно, він теж поглянув у примарне обличчя своєї матері.
— Тато вже йде, — тихо проказала вона. — Він хоче з тобою побачитися... Усе буде добре... тримайся...
І він таки прийшов... Спершу — голова, потім — тіло... Висока розмита постать Джеймса Поттера зі скуйовдженим і неслухняним, як у Гаррі, волоссям, виринула з кінчика Волдемортової палички, впала на землю і теж випросталася. Він підійшов до Гаррі впритул, подивився на нього і заговорив таким самим ледь чутним і віддаленим голосом, як і всі. Він говорив тихо, нечутно для Волдеморта, лице якого стало мертвотно-бліде зі страху, адже довкола нього кружляли його жертви.
— Коли зв'язок між вашими чарівними паличками зруйнується, ми зможемо залишитися тут усього на кілька секунд... Але трохи часу ти матимеш... ти повинен добігти до летиключа, він поверне тебе у Гоґвортс... Зрозумів, Гаррі?
— Так, — видихнув він. Тепер Гаррі думав лише про те, як би йому втримати паличку в руках, бо вона весь час вислизала з-поміж пальців.
— Гаррі... — прошепотіла Седрикова тінь. — Забери моє тіло, добре? Передай його моїм батькам...
— Я все зроблю, — кивнув Гаррі. Його лице перекосилося від неймовірного зусилля: втримати паличку!
— Зараз, — прошепотів батьків голос. — Приготуйся бігти... Давай...
— БІЖУ! — крикнув Гаррі. Так чи так, а довше він триматися не міг — могутнім ривком піднявши паличку догори, він розірвав золоту нитку. Клітка зі світла зникла, стихла феніксова пісня, але не розтанули примарні постаті Волдемортових жертв. Вони підійшли до Темного Лорда, затуляючи Гаррі від його погляду.
Так швидко бігти Гаррі ще не доводилося жодного разу в житті. Він збив з ніг двох смертежерів, зиґзаґами промчав між надгробками, відчуваючи, як закляття Волдемортових слуг наздоганяють його і вдаряються об надмогильні камені. Ухиляючись від заклять і обминаючи могили, не зважаючи на біль у нозі та цілковито зосередившись на тому, що мусив зробити, Гаррі мчав до Седрикового тіла.
— Оглушіть його! — почувся крик Волдеморта. Приблизно за три метри від Седрика Гаррі пірнув за мармурового янгола, щоб урятуватися від струменя червоного світла. І янгол прийняв удар на себе — краєчок його крила, в яке влучило закляття, розлетівся на порох. Міцніше стиснувши паличку, Гаррі кинувся бігти далі.
— Імпедімента! — закричав він, цілячи паличкою через плече у смертежерів, що його наздоганяли.
З глухого скрику Гаррі зрозумів, що зупинив принаймні одного, але не мав часу озиратися, щоб пересвідчитися. Він перестрибнув через Кубок і пірнув униз, почувши ззаду нові постріли. Стумені світла просвистіли над його головою. Гаррі простяг руку щоб схопити Седрикову долоню.
— Відійдіть! Я його вб'ю! Він мій! — заверещав Волдеморт.
Гарріна рука тяглася до Седрикового зап'ястя. Між ним і Волдемортом залишався один надгробок, але Седрик був дуже важкий, щоб його нести, а Кубок лежав трохи віддалік...
Червоні очі Волдеморта спалахнули в темряві. Гаррі побачив, як Волдемортів рот скривився в зловісній посмішці, побачив, як піднімається його чарівна паличка.
— Акціо! — вигукнув Гаррі, націливши свою паличку на Тричаклунський Кубок.
Кубок відірвався від землі й полетів до нього — Гаррі вдалося зловити його за вушко.
Він почув, як закричав з люті Волдеморт — і саме тієї ж миті його штовхнуло в живіт — це означало, що летиключ подіяв: він потягнув їх із Седриком крізь барвистий повітряний вир... Вони поверталися...
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ —
Сироватка правди
Гаррі з заплющеними очима упав на землю, обличчям у траву, і її запах наповнив його єство. Він не ворушився. Здавалося, наче з нього вибило дух. У голові страшенно паморочилося — земля гойдалася, наче палуба. Щоб почуватися певніше, однією рукою Гаррі щосили стиснув гладеньке холодне вушко Тричаклунського кубка, а другою — Седрикову руку. Здавалося, варто відпустити щось одне — і він знову пірне в темряву, яка накопичилася в його мозку. Шок і втома не давали йому підвестися. Гаррі вдихав запах трави і чекав... Чекав, аби хтось що-небудь зробив... Щоб щось сталося... Шрам на чолі віддавав тупим болем...
Потік звуків оглушив і спантеличив його. Голоси, кроки і вигуки долинали звідусіль... Гаррі згадав, де він, і скривився від галасу, наче то був лише страшний сон, що обов'язково колись закінчиться...
І тут чиїсь руки різко його схопили й перевернули обличчям догори.
— Гаррі! Гаррі!
Він розплющив очі.
Глянувши на всіяне зорями небо, побачив над собою Албуса Дамблдора. Цілий натовп темних тіней оточив їх, люди проштовхувалися ближче. Гаррі відчув, як земля в нього під головою аж стугонить від їхнього тупотіння.
Він лежав на краю лабіринту. Бачив трибуни над собою, бачив постаті на них, а над усім цим — зорі.
Гаррі відпустив Кубок, зате ще міцніше вчепився в Седрика. Простяг вільну руку і схопив Дамблдора за зап'ястя, не в змозі зосередити погляд на обличчі директора — воно розпливалося.
— Він повернувся, — прошепотів Гаррі. — Волдеморт повернувся.
— Що відбувається? Що сталося?
Над Гаррі виринуло перевернуте обличчя Корнеліуса Фаджа — бліде й перелякане.
— О Господи! Діґорі! — прошепотів Фадж. — Дамблдоре, він мертвий!
Темні постаті, що товклися навколо, почали повторювати ці слова, передаючи їх далі... Натовп підхопив звістку:
— Він мертвий!.. Мертвий!.. Седрик Діґорі! Мертвий!
— Гаррі, відпусти його, — почувся голос Фаджа, а тоді хтось заходився відривати Гарріні пальці від нерухомого Седрикового тіла. Але Гаррі не відпускав.
Тоді все ще нечітке й розмите обличчя Дамблдора наблизилося до нього:
— Гаррі, ти вже йому не допоможеш.
