Гаррі Поттер і келих вогню - Джоан Роулінг
Він глянув на Червохвоста. Той не переставав хлипати.
— Ти повернувся не тому, що відданий мені, а через страх перед своїми давніми друзями. Ти ж знаєш, що цей твій біль — заслужений.
— Так, хазяїне, — простогнав Червохвіст. — Будь ласка, хазяїне... благаю...
— Крім того, ти допоміг мені повернути тіло, — холодно сказав Волдеморт, дивлячись, як ридає на землі його слуга. — Хоч і був ти жалюгідним і зрадливим — однак допоміг мені... а Лорд Волдеморт винагороджує тих, хто йому допомагає...
Волдеморт змахнув чарівною паличкою. У повітрі зависла схожа на розплавлене срібло смужка. Вона почала рухатися й за мить набула форми людської руки, точнісінько такої, як справжня — тільки вона світилася, наче місяць. Рука пропливла в повітрі до Червохвоста і притулилася до обрубка.
Червохвостові ридання різко урвалися. Тяжко дихаючи й не вірячи власним очам, він розглядав срібну руку, яка без жодного сліду зрослася з його тілом — здавалося, він просто одягнув блискучу рукавичку. Здригаючись, він зігнув та розігнув сяючі пальці, тоді підняв грудочку землі й розтер її на порох.
— Мій пане, — прошепотів він. — Хазяїне... вона прекрасна... дякую... дякую вам...
Він кинувся навколішки й поцілував край Волдемортової мантії.
— Не вагайся більше у своїй відданості, Червохвосте, — проказав Волдеморт.
— Не буду, мій пане... ніколи, мій пане...
Червохвіст звівся на ноги й приєднався до кола, зі сльозами на очах розглядаючи свою нову здорову руку. Тим часом Волдеморт наблизився до чоловіка, що стояв праворуч від Червохвоста.
— Луціусе, мій ненадійний слизький друже, — прошепотів Волдеморт, зупинившись біля нього. — Мені сказали, що ти не відрікся від колишнього життя, хоч і показав світові "порядне" обличчя. Гадаю, ти й досі готовий очолити катування маґлів. Але ти, Луціусе, теж не намагався мене знайти... Насмілюся сказати, що твої подвиги на Кубку світу з квідичу мене розвеселили... та чи не краще було б, якби ти спрямував свою енергію на допомогу своєму хазяїнові?
— Мій пане, я був постійно напоготові, — озвався з-під каптура швидкомовний голос Луціуса Мелфоя. — Якби від вас з'явився хоч якийсь знак, хоч якась підказка, де вас шукати — я миттю опинився б поряд, ніщо б мене не зупинило!
— І все ж ти кинувся тікати від моєї Мітки, яку торік улітку випустив у небо мій вірний слуга, — ліниво проказав Волдеморт, і містер Мелфой замовк. — Так, Луціусе, мені про все відомо... ти мене розчарував... надалі я чекаю від тебе відданішого служіння.
— Аякже, мій пане, авжеж... ви такі милосердні, дякую...
Волдеморт ступив крок і зупинився навпроти проміжку в колі — між Мелфоєм та наступним смерте-жером. Місця б вистачило й на двох.
— Тут повинні стояти Лестранжі, — тихо проказав Волдеморт. — Та вони поховані в Азкабані. Вони довели свою відданість. Вони обрали ув'язнення в Азкабані і не зрадили мене... Коли Азкабан буде зруйновано, Лестранжі отримають винагороду, про яку навіть не мріяли. До нас приєднаються наші союзники — дементори... ми покличемо назад вигнаних велетнів... повернуться мої найвірніші слуги, повернеться ціла армія створінь, які наводять на всіх жах...
Він рушив далі. Повз деяких смертежерів він проходив мовчки, біля інших зупинявся й починав говорити.
— Макнейр... Червохвіст розповідав, що ти тепер працюєш на Міністерство магії, винищуєш небезпечних тварюк? Скоро ти матимеш набагато кращих жертв, аніж вони. Лорд Волдеморт про це подбає...
— Дякую вам, хазяїне... дякую, — прошепотів Макнейр.
— А тут, — Волдеморт зупинився біля двох найкремезніших постатей з каптурами на головах, — тут у нас Креб... тепер ти більше старатимешся, так, Кребе? А ти, Ґойле?
Обидва незграбно вклонилися, щось тупо белькочучи собі під ніс.
— Так, хазяїне...
— Будемо старатися, хазяїне...
— Те саме стосується й тебе, Ноте, — тихо проказав Волдеморт, минаючи згорблену постать, що ховалася в тіні Ґойла.
— Мій пане, падаю перед вами на коліна, я ваш найвідданіший...
— Годі, — відрубав Волдеморт.
Він підійшов до найширшого проміжку і якийсь час мовчки дивився на нього своїми порожніми червоними очицями, наче бачив тих, що мали там стояти.
— А отут бракує шістьох смертежерів... троє з них загинули за мене. Один занадто боягузливий, щоб повернутися... і він поплатиться. Один покинув мене назавжди... він, зрозуміло, буде вбитий. А останній залишився мені найвірнішим і знову служить, не покладаючи рук.
Смертежери заворушилися. Навіть крізь маски було видно, як вони схвильовано обмінюються поглядами.
— Цей вірний слуга зараз у Гоґвортсі і саме його зусиллями наш юний друг прибув сьогодні сюди...
— Авжеж, — продовжував Волдеморт, скрививши свій безгубий рот у хижій посмішці. Погляди всіх, хто стояв у колі, втупилися в Гаррі. — Гаррі Поттер ласкаво погодився відсвяткувати з нами моє відродження. Його навіть можна назвати моїм почесним гостем.
Запанувала тиша. Раптом смертежер, що стояв праворуч від Червохвоста, ступив крок уперед і з-під маски пролунав голос Луціуса Мелфоя.
— Хазяїне, ми прагнемо знати... благаємо, скажіть нам... як вам це вдалося... таке диво... як ви спромоглися до нас повернутися...
— О, Луціусе, це така історія, — сказав Волдеморт. — Вона починається і закінчується оцим ось моїм юним другом. — Він спроквола підійшов до Гаррі. Всі очі втупилися в них. Змія повзала, не зупиняючись.
— Ви, либонь, знаєте, що причиною мого падіння називають оцього хлопця? — вкрадливо проказав Волдеморт, не зводячи своїх червоних очей з Гаррі, чий шрам запік так несамовито, що Гаррі ледь не кричав. — Усім вам відомо, що тієї ночі, коли я втратив свою могуть і тіло, я намагався його вбити. Його мати загинула, пориваючись урятувати сина — несвідомо вона надала йому такий захист, якого я, зізнаюся, не передбачав... Я не міг до хлопця навіть доторкнутися.
Волдеморт витяг довгий білий палець і наблизив його до Гарріної щоки.
— Мати залишила на ньому сліди своєї самопожертви... це стара магія, я мав би про неї пам'ятати... А забув, наче останній дурень... Та це не має значення. Тепер я можу до нього доторкнутися.
Гаррі відчув холодний дотик довгого пальця — його голова могла от-от вибухнути від болю.
Волдеморт м'яко засміявся, забрав пальця й звернувся до смертежерів:
— Визнаю, друзі — то був мій прорахунок. Моє закляття відбилося від дурної самопожертви якоїсь жінки — і вразило мене самого. Це був біль над усіма болями, друзі мої. А я ні на краплину не був до нього готовий. Мене видерло з власного тіла. Я
