Гаррі Поттер і келих вогню - Джоан Роулінг

— Що з тобою? — спитав він.

— Щось погане! — схвильовано вигукнула професорка Трелоні. Її великі очі прикипіли до Гаррі. — Що це було, Поттере? Передчуття? Видіння? Що ти бачив?

— Нічого, — збрехав Гаррі. Він сів. Відчував, що весь тремтить, і безперервно озирався, вдивляючись у тіні позаду. Голос Волдеморта звучав так близько...

— Ти схопився за шрам! — сказала професорка Трелоні. — Ти качався по підлозі й тримався за шрам! Поттере, я в таких справах трохи тямлю!

Гаррі глянув на неї.

— Думаю, мені треба сходити до лікарні, — сказав він. — Голова розколюється.

— Дорогенький, поза сумнівом, тебе підхльоснули надзвичайно провидницькі вібрації моєї кімнати! — сказала професорка Трелоні. — Якщо ти зараз підеш, то втратиш нагоду зазирнути ще далі...

— Не хочу бачити нічого, крім ліків від голови, — сказав Гаррі.

Він устав. Усі перелякано розступилися.

— Побачимося пізніше, — пробурмотів він до Рона, взяв портфель і поліз у люк, хоч обличчя професорки Трелоні й промовляло про величезне розчарування — ніби її позбавили справжньої насолоди.

Проте, спустившись по драбині, Гаррі не пішов до лікарні. Він і не мав наміру туди йти. Сіріус порадив, Що робити, коли заболить шрам, і Гаррі збирався скористатися цією порадою, тому рушив прямо до Дамблдорового кабінету. Він проминав коридор за коридором, думаючи про сон — не менш яскравий, ніж той, що наснився на Прівіт-драйв... Гаррі перебрав у голові найдрібніші деталі, щоб пересвідчитися, чи все пам'ятає... Він чув, як Волдеморт звинувачував Червохвоста в якійсь грубій помилці... Та пугач приніс хорошу для них новину: помилку виправлено, хтось помер... Тому Червохвоста не згодують змії... Натомість змія зжере його, Гаррі...

Гаррі навіть не помітив, як проминув кам'яного гаргуйля, що охороняв вхід до кабінету Дамблдора. Тоді закліпав, озирнувся, зрозумів, що сталося, й повернувшись назад, зупинився перед гаргуйлем. І раптом згадав: він не знає пароля.

— Лимонний шербет? — спробував навмання.

Гаргуйль не ворухнувся.

— Гаразд, — сказав Гаррі, дивлячись на нього. — Грушеве драже. Е-е-е... Льодяник. Свистобджілка. Жуйка "Друбл". "Берті Бот"... та ні, він його не любить... чи любить?.. Та відчини ж, невже так важко? — сердито вигукнув він. — Мені конче треба його побачити, це терміново!

Гаргуйль не ворушився. Гаррі його копнув — та це нічого не дало, лише заболів великий палець на нозі.

— Шоколадна жабка! — злісно закричав він, стоячи на одній нозі. — Цукрове перо! Тарганятина!

Гаргуйль ожив і відскочив набік. Гаррі закліпав.

— Тарганятина? — вражено повторив він. — Я ж пожартував...

Він кинувся в отвір у стіні й ступив на першу кам'яну сходинку. Двері позаду зачинилися, а гвинтові сходи почали повільно рухатися догори, наближаючи його до лискучих дубових дверей з мідною клямкою.

З кабінету долинали голоси. Гаррі зійшов зі сходів і зупинився, прислухаючись.

— Дамблдоре, на жаль, я не бачу зв'язку! Жодного! — то був голос Корнеліуса Фаджа, міністра магії. — Лудо каже, що Берта могла просто заблукати. Згоден, ми вже мали б її знайти, але все одно, доказів нечистої гри немає. Ніщо не свідчить, що зникнення Берти Джоркінз пов'язане зі зникненням Барті Кравча!

— Пане міністре, як ви гадаєте, що сталося з Барті Кравчем? — прогарчав Муді.

— Існує дві можливості, Аласторе, — відповів Фадж. — Або Кравч нарешті зсунувся з глузду — що дуже ймовірно, і ви, мабуть, зі мною погодитеся, зважаючи на його біографію... Збожеволів і десь блукає...

— Корнеліусе, якщо сталося саме так, то він блукає на диво швидко, — спокійно мовив Дамблдор.

— Або ще... гм... — знітився Фадж. — Прибережу висновки до того часу, коли побачу місце, де його знайшли. Кажете, це було десь неподалік бобатонської карети? Дамблдоре, ти знаєш, що то за жінка?

— На мій погляд, здібна директорка... і чудова танцюристка, — тихо сказав Дамблдор.

— Дамблдоре, перестань! — роздратувався Фадж. — Тобі не здається, що ти захищаєш її через Геґріда? Не такі вже вони обоє й безпечні... Чи ти вважаєш, що Геґрід безпечний зі своєю пристрастю до монстрів?

— Я підозрюю мадам Максім не більше, ніж Геґріда, — так само спокійно промовив Дамблдор. — Думаю, Корнеліусе, що упереджений саме ти.

— Чи не могли б ми припинити цю дискусію? — гаркнув Муді.

— Так-так, ходімо на територію, — нетерпляче закивав Фадж.

— Я не про це, — загримів Муді. — Річ у тому, що з тобою, Дамблдоре, хоче поговорити Поттер. Він чекає за дверима.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ —

Сито спогадів

Двері кабінету відчинилися.

— Здоров, Поттере, — сказав Муді. — Заходь.

Гаррі зайшов. Йому вже доводилося бувати в кабінеті Дамблдора. На стінах цієї гарної округлої кімнати висіли портрети попередніх директорів та директорок Гоґвортсу. Усі вони мирно спали, посопуючи уві сні.

Корнеліус Фадж, у своїй звичній смугастій мантії та з ясно-зеленим капелюхом-котелком у руці, стояв біля Дамблдорового столу.

— Гаррі! — весело вигукнув Фадж, ступаючи назустріч. — Як ся маєш?

— Чудово, — збрехав Гаррі.

— А ми щойно балакали про той вечір, коли на території школи з'явився містер Кравч, — повідомив Фадж. — Здається, саме ти його знайшов?

— Так, — підтвердив Гаррі. Знаючи, що безглуздо прикидатися, ніби він не підслухав їхньої розмови, додав:

— Однак мадам Максім я там не бачив. А їй заховатися нелегко...

Дамблдор, що стояв позад Фаджа, усміхнувся до Гаррі. Його очі заблищали.

— Ну що ж... — знічено сказав Фадж, — ми саме збиралися пройтися по території, тому вибач... а тобі, либонь, треба повертатися на урок...

— Пане професоре, я хотів би з вами поговорити, — Гаррі глянув на Дамблдора. Той відповів гострим допитливим поглядом.

— Гаррі, зачекай мене тут, — сказав Дамблдор. — Ми ненадовго.

Уся трійця мовчки вийшла з кабінету. Двері зачинилися. Десь за хвилину Гаррі почув, що поцокування дерев'яної ноги Муді долинає з коридору дедалі слабше й невиразніше. Він оглянув кабінет.

— Привіт, Фоуксе, — сказав Гаррі.

Фенікс професора Дамблдора, Фоукс, сидів на позолоченому сідалі біля дверей. Завбільшки як лебідь, у розкішному яскраво-червоному та золотому оперенні, він шелестів довгим хвостом і лагідно поглядав на Гаррі.

Гаррі сів на стілець перед Дамблдоровим столом. Декілька хвилин він просто оглядав старих директорів та директорок, що хропли у своїх рамах, думав про щойно почуте та обмацував пальцями шрам. Біль минув.

Тепер, коли він опинився в кабінеті Дамблдора і от-от мав розповісти йому про сон, на душі стало набагато спокійніше. Він поглянув на стіну за професоровим столом. Там, на полиці,