Таємничий острів - Жюль Верн

За якийсь час обидві переломлені трохи вище основи щогли брига випливли разом з усіма парусами – одні з них були згорнуті, інші – розпущені.

Аби не дати течії віднести в море все оте багатство, Айртон і Пенкроф кинулися в пірогу, щоб відбуксирувати щогли до Гранітного Палацу або до острівця Порятунку.

Та коли вони вже вхопилися за весла, їх зупинили слова Гедеона Спілета.

– Ви забули про шістьох піратів, які висадилися на правому березі річки Вдячності, – сказав він.

І справді, не треба було забувати про шістьох бандитів, які пішки добралися до мису Знахідки після того, як їхня шлюпка розбилася об прибережні скелі.

Всі подивилися в напрямку мису. Ніде не виднілося жодного втікача. Очевидно, побачивши, що бриг затонув у водах протоки, вони втекли в глиб острова.

– Ми потурбуємося про них пізніше, – сказав тоді Сайрес Сміт. – Вони озброєні, і тому ще небезпечні, але все ж таки їх шестеро проти нас шістьох. Таким чином, шанси в нас рівні. А зараз ми маємо невідкладніші справи.

Айртон і Пенкроф відштовхнулись від берега і, налігши на весла, попливли по уламки корабля.

Море було спокійне, а приплив дуже високий, бо молодик настав лише два дні тому. Треба було чекати не менше години, поки корпус корабля вирине із води.

Айртон і Пенкроф устигли перехопити щогли і, обв’язавши їх мотузками, передали їхні кінці на берег біля підніжжя Гранітного Палацу; там колоністи, об’єднавши зусилля, підтягли ті дорогоцінні уламки до берега. Потім пірога підібрала у морі ящики, барильця, що плавали на поверхні, клітки з птахами тощо, і все те колоністи зразу ж перенесли до Комина.

На поверхню води випливло кілька трупів. В одному з них Айртон пізнав Боба Гарвея і, вказуючи на нього своєму супутникові, схвильовано мовив:

– Таким і я був, Пенкрофе!

– Але тепер ви вже не такий, любий Айртоне! – відповів моряк.

Дивувало лиш те, що трупів плавало дуже мало. Колоністи нарахували лише п’ять-шість потопельників, яких уже відносило течією у відкрите море. Очевидно, захоплені зненацька вибухом, каторжани не встигли відбігти, і, оскільки бриг перевернувся на бік, більшість із них загинула, заплутавшись у бортових сітках. Відплив ніс трупи у відкрите море, позбавляючи колоністів прикрої необхідності копати для них могили де-небудь у віддаленому закутку острова.

Добрих дві години Сайрес Сміт і його друзі тільки й робили, що витягували рештки корабля на берег, відв’язували від рей паруси, які, на щастя, виявились непошкодженими, та розкладали їх сушитися на пісок. Поглинуті роботою, вони майже не розмовляли, але скільки думок роїлося в їхніх головах протягом цих годин! Бриг з усім, що на ньому є, – то справжнє багатство! Адже корабель – мов невеличкий плавучий світ, у якому є все необхідне, і майно колоністів поповнять безліч різноманітних корисних предметів.

У всякому разі, далеко більше, ніж тоді, коли їм пощастило натрапити край мису Знахідки на великий ящик.

«А крім того, – думав Пенкроф, – чому б нам не підняти із дна й не полагодити цей бриг? Якщо в ньому тільки одна пробоїна, її не важко буде зашити, а корабель водотоннажністю в триста-чотириста тонн – справжній велетень порівняно з нашим «Бонавентуром»! На такому судні можна пливти куди завгодно! Треба буде, щоб пан Сайрес і Айртон оглянули зі мною корпус брига. Діло варте того!»

Справді, якби бриг міг іще триматися на воді, то можливість повернутися на батьківщину для них неймовірно зросла б. Проте, щоб одержати відповідь на таке питання, належало набратись терпіння й дочекатися відпливу; тоді можна буде оглянути корпус затонулого корабля з усіх боків.

Склавши в недоступне для води місце всю багату здобич, колоністи вирішили пообідати. Вони просто вмирали з голоду. На щастя, кухня була недалеко, і Наб швидко приготував і приніс чудовий обід. Отож колоністи пообідали в Комині, і цілком природно, що розмова за обідом весь час точилася навколо несподіваної події, яка чудом урятувала колоністам життя.

– Саме чудом! – повторював раз у раз Пенкроф. – Слід зізнатися, що тих мерзотників висаджено в повітря дуже вчасно! Ще трохи – і Гранітний Палац був би розбитий ущент!

– Як ви, Пенкрофе, гадаєте, – запитав журналіст, – що трапилося? Що могло викликати такий вибух?

– Немає нічого простішого, пане Спілете, – відповів моряк. – Піратське судно – не військовий корабель! Каторжани – це вам не матроси! Ясно, що пороховий погріб за такої запеклої стрілянини було відчинено, і досить якогось пришелепкуватого або ґави, щоб уся машинерія злетіла в повітря!

– Ви знаєте, пане Сайресе, – сказав Герберт, – мене дивує, що вибух викликав так мало пошкоджень. Звук був не дуже сильний, а на воді немає уламків – постраждала тільки обшивка… Складається враження, що корабель скоріш затонув, ніж вибухнув.

– І це тебе, синку, дивує? – запитав інженер.

– Авжеж, пане Сайресе.

– Мене також, Герберте, – зізнався й собі інженер. – Але коли ми оглянемо корпус брига, ми напевне знайдемо пояснення цій дивній пригоді.

– Та що ви, пане Сайресе! – вигукнув Пенкроф. – Невже ви думаєте, що бриг просто потонув, наштовхнувшись на риф?

– А чого б і ні? – зауважив Наб. – Адже у протоці є рифи!

– Ну, Набе, ти, мабуть, тільки кліпав очима і нічого не бачив, – глузливо відказав Пенкроф. – За мить до того, як затонути, – я добре бачив! – під бригом піднялась величезна хвиля, і він завалився на лівий борт. А якби він наштовхнувся на риф, то тихесенько затонув би, як усяке добропорядне судно!

– Ото ж то й воно! Це ж не добропорядне судно! – засміявся Наб.

– Нічого, потерпіть трохи, Пенкрофе, – сказав інженер. – Скоро ми про все довідаємося.

– Ясно, що довідаємося! – відповів моряк. – Але я й зараз ладен закластися головою, що в протоці немає ніяких рифів. Скажіть, пане Сайресе, поклавши руку на серце, невже ви гадаєте, що й тут дала знати про себе якась надприродна сила?

Сайрес Сміт нічого не відповів.

– У всякому разі, – мовив Гедеон Спілет, – вибухнув корабель чи наштовхнувся на риф – це справді сталося дуже вчасно!

– Атож, атож… – відповів моряк. – Не про те мова. Я тільки запитав пана Сміта, чи не бачить він і тут якоїсь надприродної сили.

– Поки що я, Пенкрофе, утримаюся од відповіді, – сказав інженер. – Ось усе, що я зараз можу сказати.

Інженерова відповідь аж ніяк не вдовольнила Пенкрофа. Він твердо вірив у вибух і не мав наміру поступатися власною думкою. Він ніколи не погодився б припустити, що в протоці, дно якої устелене