Молдавські народні казки - народ молдавський

Скільки не просила жінка чоловіка, а він не послухав — пішов. Згодом у жінки народився дуже гарний хлопчик. І ріс той хлопчик, як з води, — не по днях, а по годинах. Підріс він і почав матері допомагати. Одну роботу зробить, до іншої береться. Тяжко вони з матір’ю працювали, як риба об лід билися, а з нужди не могли вибитися.

Одного разу хлопчик каже матері:

— Скажи мені, що робив мій тато, і я те буду робити, може, нам стане краще жити.

— Ой, дорогий мій сину, скільки я тата пам’ятаю, то не мав він ні сну, ні спочину — багато працював, а добра не знав.

— Де ж він подівся?

Заплакала мати рясними сльозами і тихо промовила:

— Боюся тобі, сину, казати, щоб і ти за ним не пішов у світ.

— Скажи, мамо, скажи, — просив хлопчик.

Мати пожаліла його і, щоб заспокоїти, почала розповідати:

— Трудились ми, сину, трудились, та не мали нічого. І почув на людях твій батько, що є на світі сонце, яке може світити і гріти, а від того земля буде родити, та й пішов він зі своїми товаришами щастя шукати — з неволі сонце визволяти. А я досі ні чутки, ні звістки від нього не маю.

Хлопчика засмутило те, що тато пропав безвісти, і стало жаль матері, але загорілося в серці велике бажання сонце знайти, з неволі його визволити, бо на залізо іржа сідає, на дерево гниль нападає, а камінь мохом поростає… Коли б сонце піднялося над землею, то все веселим стало б, цвітом-травою розцвітало б.

З того часу, куди б хлопчик не йшов, що б не робив — тільки про сонце думав. Навіть про сонечко пісеньку склав і завжди співав її:

Одного разу почув хлопчикову пісню цар того краю Негру,[1] що саме тоді проїжджав бричкою. Наказав цар зупинити коней, бо хотів дослухати чарівну пісеньку до кінця. Вислухав уважно слово в слово і сказав своєму візникові:

— Біжи впіймай того співака і приведи до мене.

Візник зліз з козлів і гукнув:

— Гей, хлопчику, де ти? Обізвися!

— Я тут! Я тут!

І в пітьмі по голосу візник знайшов хлопчика.

Поки вони прийшли до брички, цар сидів і думав: «Усе я маю, чого душа моя хоче, а коли б ще сонце мати, тоді я був би найбагатший у всьому світі».

— Дивись, то сидить цар. Стань перед ним навколішки! — наказав візник хлопчикові.

— Хто ти такий? — спитав цар.

— Я бідняк.

Цар, почувши його мужній голос, подумав, що хлопчикові років десять-п’ятнадцять, а насправді той був ще зовсім малий.

— Від кого ти навчився цієї пісні?

— Я її сам придумав і сам співаю. А коли виросту — піду сонце визволяти, бо воно сидить у неволі зі своїм теплом і світлом.

— Як же тебе звати, хлопчику?

— Йон Фет-Фрумос.

— А де живуть твої тато й мама?

— В мене немає тата, лише мати. А живемо ми в лісі, недалеко звідси. Живемо… Та хіба це життя? Це — мука, а не життя.

— Чуєш, хлопчику, — каже цар, — якщо ти довідався про сонце і знаєш, де воно заховане зі своїм теплом і світлом, то йди до мене. Буду тебе годувати, доглядати, а коли почуєшся на силі — дам тобі доброго коня і грошей, тільки б ти привіз мені сонце з усім його теплом і світлом.

— Чорний царю, — каже хлопчик, — коли ти хочеш мене забрати в свої палаци, то звели й мою матінку забрати, бо вона шукатиме мене по всіх стежках та дорогах і помре від жалю.

— Буде так, як ти хочеш, — сказав цар і послав візника по хлопчикову матір.

Вона дуже зраділа, що син ніде не заблудився, що він живий-здоровий, але їхати не погодилась і залишилась у своїй хатині.

Коли Фет-Фрумос виріс і відчув у собі стільки сили, що міг камінь у руці розчавити, він сказав царю, щоб той дав усе потрібне в дорогу, бо настала пора визволяти сонце.

— Ну що ж, — мовив цар, — вибери собі з-поміж моїх коней найкращого, бери гроші, похідний одяг, шаблю, булаву і вирушай.

Узяв Фет-Фрумос срібну вуздечку і пішов вибирати коня. Ходив по всіх стайнях, але жодного коня не міг загнуздати. Тільки в одній із стаєнь знайшов стару-престару шкапу, яка вже на ногах не могла стояти, але коли побачила Фет-Фрумоса — простягла голову до вуздечки.

— Тпр-р-р-ру… Ти, коню, нездоров, не по тебе я прийшов.