Аліса в Дивокраї - Льюїс Керол
— До речі, що сталося з немовлям? — поцікавився Кіт. — Я мало не забув запитати.
— Воно обернулося на порося, — дуже спокійно пояснила Аліса, так, немовби Кіт повернувся цілком природним шляхом.
— Я так і думав, — зауважив Кіт і знову зник.
Аліса очікувала деякий час, сподіваючись, що побачить його знову, але той не з’являвся, тому через хвилину чи дві вона пішла в тому напрямі, де, як сказав Кіт, жив Солоний Заєць.
— Капелюшників я вже бачила, — сказала вона собі, — значно цікавіше зустрітися з Солоним Зайцем. Оскільки зараз уже травень, то він, може, уже не дуже казиться, у всякому разі, не так, як у березні. — Говорячи це, вона зиркнула вгору, і там на гілці дерева знову сидів Кіт.
— Ти сказала, на порося чи на карася? — запитав він.
— Я сказала, на порося, — відповіла Аліса. — І чи не могли б ви з’являтися і зникати не так раптово? Від цього у мене паморочиться в голові.
— Гаразд, — погодився Кіт. Цього разу він зникав дуже повільно, починаючи з кінчика хвоста і закінчуючи усмішкою, яка залишалася ще деякий час після того, як весь Кіт уже зник.
— Чи ба, мені часто доводилося бачити котів без усмішки, — подумала Аліса, — але усмішку без кота! Нічого дивовижнішого я ще зроду не бачила!
Пройшовши невелику відстань, вона опинилася перед будиночком Солоного Зайця. Вона подумала, що це саме його будиночок, бо димарі нагадували вуха, а дах був критий хутром. Будиночок був такий великий, що вона не насмілилась підійти до нього зразу, а спочатку з’їла шматочок гриба в лівій руці і підросла майже до двох футів заввишки. Навіть після цього вона наближалася до будиночка дуже боязко, говорячи собі:
— А що, як він і зараз казиться? Мабуть, краще було піти до Капелюшника.
Розділ VII. Чаювання божевільних
Перед будинком під деревом стояв накритий стіл, за яким Солоний Заєць і Капелюшник пили чай. Вовчок сидів посередині і спав, а ті двоє спиралися на нього ліктями, мов на подушку, і розмовляли через його голову.
«Вовчку, певно, дуже незручно, — подумала Аліса. — Проте він спить, йому, мабуть, все одно».
Стіл був великий, але вони всі троє збилися на одному кінці.
— Немає місця! Немає місця! — закричали вони, коли помітили, що Аліса наближається.
— Місця скільки завгодно, — обурено промовила Аліса і сіла у велике крісло в кінці столу.
— Випий вина, — запропонував Солоний Заєць заохочувальним голосом.
Аліса оглянула стіл, але там не було нічого, крім чаю.
— Я не бачу вина, — зауважила дівчинка.
— Його й немає, — погодився Солоний Заєць.
— Тоді не дуже чемно з вашого боку пропонувати його, — сердито сказала Аліса.
— А з твого боку було дуже чемно сідати до столу без запрошення? — зауважив Солоний Заєць.
— Я не знала, що це ваш стіл, — промовила Аліса. — Він накритий більше, ніж на трьох.
— Тобі треба підстригтися, — сказав Капелюшник. Весь час він з величезною цікавістю розглядав Алісу, і це були його перші слова.
— Вам треба навчитися не зачіпати особистостей, — відповіла Аліса трохи роздратовано. — Це свідчить про невихованість.
Капелюшник широко розплющив очі, коли почув це, проте у відповідь лише запитав:
— Що спільного між вороною і письмовим столом?
«Нарешті починаються розваги! — подумала Аліса. — Я рада, що вони стали загадувати загадки...»
— Думаю, що зумію відгадати, — додала вона вголос.
— Ти маєш на увазі, що зумієш знайти відповідь на загадку? — допитувався Солоний Заєць.
— Саме так, — погодилася Аліса.
— У такому разі, тобі слід говорити те, що ти маєш на увазі, — продовжував Солоний Заєць.
— Я так і роблю, — поквапливо відповіла Аліса. — Принаймні... Принаймні я маю на увазі те, що говорю... адже це те саме, розумієте.
— Зовсім не те саме! — вигукнув Капелюшник. — Авжеж, ти ще скажеш, що «Я бачу те, що їм» — це те саме, що «Я їм те, що бачу»!
— Ти ще, може, скажеш, — додав Солоний Заєць, — що «Мені подобається те, що я маю» — це те саме, що «Я маю те, що мені подобається».
— Або ти ще, може, скажеш, — додав Вовчок, який, здавалося, розмовляв крізь сон, — що «Я дихаю, коли сплю» — це те саме, що «Я сплю, коли дихаю».
— Щодо тебе, то це те саме, — зауважив Капелюшник, і розмова увірвалася. Все товариство на час замовкло, а Аліса згадувала все, що знала про ворон та письмові столи, хоч знала вона не так уже й багато.
Першим порушив мовчанку Капелюшник.
— Яке у нас сьогодні число? — запитав він, повертаючи голову до Аліси. Він дістав з кишені годинника і занепокоєно дивився на нього, весь час струшуючи його і підносячи до вуха.
Аліса трохи подумала і відповіла:
— Четверте.
— Два дні різниці, — зітхнув Капелюшник. — Я ж тобі казав, що вершкове масло не годиться для механізму! — додав він, сердито зиркаючи на Солоного Зайця.
— Але це було дуже добре масло! — винувато заперечив Солоний Заєць.
— Так, але, мабуть, попали крихти, — буркнув Капелюшник. — Не слід було брати його хлібним ножем.
Солоний Заєць узяв годинника і похмуро подивився на нього, потім занурив його в чашку з чаєм і знов поглянув на нього, але нічого кращого не надумав, як повторити своє попереднє зауваження:
— Це було дуже добре масло, розумієш.
Аліса зацікавлено зазирнула через його плече.
— Який дивний годинник, — зауважила вона. — Він показує числа і не показує, котра година.
— З якої речі він буде показувати години? — пробурчав Капелюшник. — Хіба твій годинник показує рік?
— Звичайно ні, — охоче погодилася Аліса. — Але це тому, що рік залишається тим самим дуже довго.
— Те саме і з моїм годинником, — пояснив Капелюшник.
Аліса зовсім розгубилася. Зауваження Капелюшника здавалося їй цілком безглуздим, а він же, безперечно, говорив англійською мовою.
— Я не зовсім розумію вас, — сказала вона якомога ввічливіше.
— Вовчок знову спить, — промовив Капелюшник і хлюпнув тому на ніс гарячим чаєм.
Вовчок сердито струснув головою і вставив, не розплющуючи очей:
— Звичайно, звичайно! Саме це хотів відзначити і я.
— Ти вже відгадала загадку? — запитав Капелюшник, знов звертаючись до Аліси.
— Ні, я облишила її, — відповіла Аліса. — А яка розгадка?
— Не маю найменшого уявлення, — сказав Капелюшник.
— І я теж, — додав Солоний Заєць.
Аліса зітхнула у знемозі.
— Гадаю, що ви могли б використати час на щось краще, — зауважила вона, — замість того щоб гайнувати його на загадки, які не мають розгадки.
— Якби ти знала Час так, як знаю я, — промовив Капелюшник, — ти б не говорила про гайнування його. Час — живий.
— Не знаю, що ви хочете цим сказати, — зауважила Аліса.
— Звідки тобі знати! — сказав Капелюшник, зневажливо похитавши головою. — Я певен, тобі навіть розмовляти не доводилося з Часом!
— Може, й ні, — обачливо відповіла Аліса. — Проте я знаю, що мені інколи доводиться убивати час, коли
