Снігуронька - Наталя Забіла

Ой розгулялись взимку віхоли,до вікон хатку замели,де під солом'яною стріхоюдідусь із бабою жили.

Біля віконця якось ввечерісиділи вдвох собі старіта милувалися малечею,що розважалась у дворі.

От дід і каже: – Нумо, спробуймоі ми побавитись, стара, –ходім та бабу з снігу зробимо,отак, як робить дітвора!

А баба каже:– Не щастилонам діток ростити на віку, –отож хоч нині з снігу білогоне бабу зробим, а дочку!

І от в садочку перед хатою,напрацювавшися як слід,із снігу білого, пухнатогозліпили ляльку баба й дід.

Коли це галка враз пролинулапонад садком і на льотуз крила пір'їнку чорну скинулана сніговую ляльку ту.

З-за хмар вечірнє сонце блиснуло,зачервоніли промінці,–і враз немов рум'янець виступивна білім ляльчинім лиці.

І раптом, дивом-небилицею,дівчатко виникло живе, –з такими синіми очицями,як синє небо зимове,з такими чорними косичками,як чорне галиче крило,з червоними такими щічками,як сонце ввечері було.

– Добридень, – каже, – мамой таточку!

Ой, як я вас обох люблю!

Ведіть скоріш до себе в хаточкудочку – Снігуроньку свою!

Вбирають землю сніжні віхолив холодний одяг зимовий.

А дід та баба щастям-втіхоюстрічають кожний день новий.

У хатці прибрано, підметено –ні порошинки по кутках,узорні вишивки та плетивана рушниках, на подушках.

Та ще й води щодня нанесено,в дворі прочищені стежки,і цілий день так любо й веселолунають співанки дзвінкі.

То все дочка, то все Снігуронькавстигає все зробити вмить,мов промінь сонця в небі хмурому,усе навколо веселить.

Дівчатка й хлопці в хату дідовуз усього сходяться села,бо вже Снігуронька привітливаіз ними дружбу завела.

Гуляють в сніжки, з гір спускаютьсявона ніде не відстає,морозу зовсім не лякається,в снігу ще кращою стає.

Вже й пригрівати стало сонечко.

Старі радіють – це ж весна!

Та все частіше їхня донечкаСидить замислена й сумна.

Вона все рідше посміхається,все тихше пісеньку веде,від сонця в затінок ховається,із дітьми гратися не йде.

Ліси й садки убрались зеленню,укрились цвітом запашним,і луки всі–немов застеленіквітчастим килимом рясним.

Прийшли дівчатка до Снігуроньки:

– Виходь, подруженько, до нас!

Чому це ти бліда й зажуренав такий ясний веселий час?

– Піди, – говорять батько й мати їй,порозважайся, як колись! –Отож вона й пішла з дівчатами у гомінкий весняний ліс.

Дівчата бігали над річкою,збирали квіти на вінки,у лісі стежили за птичкамиі співи слухали дзвінкі.

На купу хмизу десь надибали,розклали вогнище мерщійта й ну стрибати-перестрибуватьчерез вогонь навперебій!

Снігурка на дівчат поглянула,розвеселилась, розійшлась,стрибнула теж – і враз розтанула!

І вгору хмаркою звилась...

І вже нема Снігурки милої,лиш хмарка лине за лісок,і долітає з хмарки білоїдзвінкий Снігурчин голосок:

– Не плачте, матінко та батечку!

Хоч і недовго я жила,та звеселяла вашу хаточкуй сама щасливою була.

Ось полетять хмарки над нивоюген-ген над степом, за селоі там впадуть рясною зливою,щоб все зростало і цвіло.

І ви любіть життя і сонечко,радійте квітам і теплуі споминайте вдячно донечку,свою Снігуроньку малу!