Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

поради щодо піклування про потребу в балансі, як і про будь-яку іншу, не мають сенсу, якщо ми не відчуваємо малюка, не цікавимось його життям, не живемо його інтересами, якщо ми не є частинкою його життя. І перше, до необхідності чого ми дійшли з батьками, — це збільшити час взаємодії з дитиною. Оскільки Тарас уже звик обходитись без батьківської цікавості та особливої присутності у своєму житті, перше, що довелось зробити татові, — завести акаунт «Вконтакті», а обом батькам по черзі разом із сином посидіти за мультиками — так знайшовся предмет для розмов. Потім тато згадав своє минуле каратиста, і разом із сином вони стали відпрацьовувати ката, а ще знайшли цікаві фільми та відкопали купу інформації про історію карате, вдвох пішли на курси японської. Тато своєю присутністю і новими діяльностями, які запропонував синові, додав у його життя балансу; мама стала більше спілкуватися і, нехай спочатку на прикладах мультяшних героїв, почала обговорювати наслідки їхніх вчинків, причини змін у настрої, показувати, на що і як в їхній поведінці реагують інші… Тарас розтанув буквально за місяць, став ніжнішим і — зовсім дивина — із задоволенням допомагає мамі на кухні, у них тепер з’явилося спільне хобі — пробувати всілякі нові рецепти.

Дотримуватись міри, вміти зупинятись, коли тіло повне гормонів, які спонукають продовжувати діяльність чи спілкування, відмовлятись від смачного, цікавого й того, що приносить задоволення, непросто навіть для дорослих. Інструменти, які допоможуть розвинути почуття міри дітей без примусу та надмірного контролю, — розвиток уважності до себе та розуміння наслідків.

  Шукати ресурси

Наталка не вірить у щастя. Загалом вона мало в що й кого вірить. Їй за рік вирішувати, що робити після школи, але вона вже знає, що буде медсестрою а може, лаборантом, тим, хто бере й досліджує кров хворих людей. На лікаря довго вчитись, і тому ліньки, а медсестра — те, що треба: три роки — і ти вже можеш пояснити людям, що в них все погано. Наталці п’ятнадцять, вона носить темний одяг, слухає музику, яку сама називає «депрєснячок», не бачить причин для веселощів і час від часу плаче в своїй кімнаті, бо радіти нема чому. Перспектива вивчитись на когось перспективного їй не світить, розбагатіти лаборанткою — теж навряд, вдало вийти заміж, може, і було б добре, та за кого? У школі її трохи сахаються і учні, і вчителі, які побоюються чергового нашестя субкультурної пошесті. Наталя тільки плечима знизує, вважаючи, що субкультури — фігня. Про психологів вона думає так само: мода, жодної користі.

Наталка колись вчилася грати на скрипці і навіть майже закінчила музичну школу, але зараз її скрипка припадає пилюкою на шафі у футлярі. Наталка не займається спортом, не читає книжок, не любить прогулянок та подорожей, їй байдужі домашні тварини, вона не має жодного хобі, крім музички-«депрєснячка», особливо не спілкується з ровесниками та навіть не має вподобань у одязі, крім чорного, та жодних у їжі. Салати називає травою, супи — жижею, усе інше — бурдою. Мама спочатку ображалася, а потім рукою махнула: «Як називає — таке і їсть». Наталка погано спить, часом лежить, втупившись у стіну, цілу ніч, то набирає, то скидає вагу, але все це не критично. На сполох забила шкільний соціальний педагог: випадково побачила на руках старі й свіжі дрібні ранки — Наталя ріже та дряпає собі руки. Звісно, вен вона не чіпає, але дрібні глибокі подряпини робить собі щодня. «Щоб хоч щось відчувати», — от і все, що говорить дівчина.

Якщо спробувати у цілому описати, чим білі щасливі смуги нашого життя відрізняються від чорних, то, певно, найкращою буде відповідь: наявністю ресурсів, того, що додає життю смаку, робить його затишним, яскравим, захопливим. Але саме вміння користуватися ресурсами, які дає життя, й активно шукати їх самому вирізняє людину, яка швидко долає невдачі та відновлюється після стресів. Головна задача, що стоїть перед психотерапевтом, який зіткнувся з депресією в дитини чи дорослого, — це відкрити доступ до ресурсів, допомогти клієнту наситити ними своє життя.

Серотонінова гіпотеза — основна щодо виникнення та перебігу депресії. Ідеться про те, що з якихось причин в організмі людини блокується вироблення серотоніну, гормону, який відповідає за відчуття задоволення, радості, щастя. Для того щоб повернути серотонін в організм, психіатри прописують антидепресанти, які блокують розпад цього гормону, і за певний час серотоніну назбирується достатньо, щоб людина знову могла відчувати радість.

Психотерапевти пропонують те саме, але в інший спосіб. Вони проситимуть людину робити те, що колись приносило їй радість: слухати музику, пити смачну каву, їсти шоколад та банани, плавати, гуляти, бавитися з тваринами, танцювати — робити все, що природним шляхом призведе до вироблення серотоніну. Більше того, робити це необхідно щодня. Із дитячими та підлітковими депресіями — те саме. Перший психологічний рецепт — додати в життя дитини ресурсів, дрібних і великих — будь-яких, аби процес синтезу гормону не зупинявся і радість стала щоденним супутником життя.

Другий крок, ще важливіший, — навчити бачити й шукати ці ресурси щодня. Проблема антидепресантів у тому, що, коли людина зупиняє їх прийом, разом з пігулкою йде і серотонін. Правильно організована психотерапія є ефективнішою саме тому, що людина навчається бачити радість у моментах життя, знаходити її та не відпускати. Вона може не пити пігулок, бо має інший спосіб утримувати серотонін, і цей спосіб має назву «вміти радіти життю». Напів­повна й напівпуста склянка оптимістів та песимістів — гарна ілюстрація цього самого вміння — радіти життю, бачити ресурси.

Поспостерігайте за дітьми: вони дуже різні за цією ознакою. Один знайде камінчик і вигадає з ним найзахоп­ливішу гру, інший і п’яти хвилин не зможе радіти дорогому «Лего». У чому різниця? У вмінні бачити ресурси. Звісно, ми біологічно різні, і в когось з нас серотонін синтезується повільніше, а в когось швидше, однак бачити хороше, цікаве, захопливе та створювати радість навколо себе — це цілком психологічна навичка, яку діти засвоюють від інших, зокрема і від нас, своїх батьків.

Працюючи з дорослими і, на превеликий жаль, дітьми, які мають ознаки депресії, я повсякчас стикаюся з тією самою особливістю: вони втрачають доступ до ресурсів і не можуть віднайти механізм повернути собі радість життя, бо просто не бачать джерел цієї радості. Це звучить як «Мене ніщо не радує», а виглядає так, ніби людині зав’язали очі темною пов’язкою, запхали непроникні беруші й натягнули гідрокостюм з маскою, і вона просто не бачить, не чує та не відчуває того розмаїття цікавостей, захопливостей, приємностей, радостей, які її оточують.

Я навмисне повторю речення з Наталчиної історії: «Наталка не займається спортом, не читає книжок, не любить прогулянок та подорожей, їй байдужі домашні тварини, вона не має жодного хобі, крім музички-«депрєснячка», особливо не спілкується з ровесниками та навіть не має вподобань у одязі, крім чорного, та жодних у їжі». Відчуваєте? Так, у дівчинки перекрито доступ до ресурсів.

У чому ж джерела радості та як ми можемо відкрити їх дітям? Кожен з нас може показати лише ті джерела, які бачить сам. Я поділюся досвідом, своїм та клієнтським, а ви сміливо додавайте і використовуйте свій.

Отже, перший і найочевидніший ресурс для дітей, — це гра, світ,