Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

Крім того, традиція заборони на помилки стимулює виникнення почуття провини в дітлахів. Дитина міркує приблизно в такий спосіб: «Оскільки помилятись погано і є люди, які не помиляються, а я повсякчас роблю щось не так, — це означає, що саме я в усьому винен, винен у тому, що роблю або не роблю, думаю або не думаю, винен в тому, чого бажаю або не бажаю робити». У радянських підручниках з педагогічної психології цілком серйозно зазначалося, по-перше, що карати за помилки потрібно, а по-друге, що покарання досягає своєї мети лише тоді, коли дитина переживає почуття провини, тобто її мучать докори сумління, вона не може знайти собі місця та має пригнічений настрій. Вважалося, що чим більше почуття провини і чим неприємнішими є переживання, тим вірніше дитина не припуститься помилки наступного разу.

Не знаю, шляхом яких хитромудрих міркувань радянські педологи (педологією називалася наука, яка мала вивчати розвиток дитини та шукати способи його оптимізації) дійшли висновків про сприятливий вплив почуття провини на дитячий розвиток, але дані сучасних дослі­джень промовисто свідчать, що діти, яких повсякчас винуватять, соромлять та яким докоряють за помилки («Як тобі не соромно!», «Це твоя провина!», «Ти знову нашкодив!»), крім того що мають вищу схильність до депресій і тривожних розладів, частіше помиляються.

Цікавим є й те, що якщо спочатку, аби почуватися винною, дитина має отримати якісь звинувачення з боку дорослих, то через деякий час наявність почуття провини не залежить від наявності зовнішнього звинувачення. Дитина, помилившись, уже не потребує вказівок на помилки та засуджень, вона сама починає докоряти собі, засуджувати себе, каятись. Один з відомих дослідників почуття провини, американець Девід Оксьюбел, довів, що почуття провини родом з дитинства. Якщо батьки звинувачують дитину в помилках та карають за це позбавленням прихильності, вона відчуває страх втратити добре ставлення до себе та прагне якомога швидше виправити скоєне. Унаслідок цього в неї формується не лише схильність до самовизначень, але й відчуття того, що вона постійно щось і комусь винна, а тому намагається не відмовляти, вгадувати бажання, не засмучувати. Усе це — аби мати добре ставлення до себе. Такою людиною легко маніпулювати, а ще вона є дуже вразливою до стресів, пов’язаних із критикою, засудженням чи неприйняттям з боку інших людей. Іншими словами, діти, яким повсякчас докоряють за помилки, вирощують в собі суворого внутрішнього суддю, який не дає їм розслабитись та набратись певності в собі, адже повсякчас висуває звинувачення.

Що ж можемо зробити ми? Впровадити карантин на критику та покарання за помилки. А як щеплення пропонувати собі та дітям новий погляд на ситуацію: помиляючись, ми вчимося, здобуваємо досвід, стаємо кмітливішими та розумнішими, отримуємо матеріал для аналізу та можливості для пошуку нових шляхів у вирішенні проб­лем. Власне, чи знайдете ви хоч одну людину, яка навчилася чомусь без жодних помилок?

Напевно, найвражаючим прикладом того, якими важливими бувають помилки, є книга британського нейрохірурга Генрі Марша «Історії про життя, смерть та нейрохірургію». Основна ідея цієї автобіографічної сповіді для мене — це усвідомлення того, яке величезне значення для професійного й особистісного людського розвитку мають помилки. Звісно, помилки нейрохірурга — це втрачені життя, але водночас це й життя врятовані. І розуміння цих помилок, їх визнання та, як би жахливо це не звучало, навчання на цих помилках — істотно збільшує різницю між першим та другим у бік життя.

Отже, як це — дозволяти помилки? Найперше, що варто зробити, — це визнати й донести до дитини, що помилки є такою самою нормальною частинкою життя, як і успіх. Усі помиляються, цього неможливо уникнути, до того ж помилки мають величезний сенс — вони дозволяють нам збагнути, що можна зробити краще, допомагають поліпшити свої вміння та досягти майстерності.

По-друге, помилок треба не уникати, а робити, щоб вчитися на них. Так, перше, про що я попросила Ростикового дідуся, якщо він хоче перестати бути «старим дурнем» для свого онука, — це не лише не карати за помилки, а навмисно помилятися. Влаштовувати партії, повні помилок. Наприклад, коли задача одного з шахістів робити якомога більше помилок, а іншого — намагатись якомога довше не ставити першому мат та не заганяти його в патову ситуацію. Незважаючи на опір і здивування, зрештою це сподобалось обом. Дідусь погодився, що аналіз помилок з жартами та в гарному настрої набагато ефективніший, ніж розбори польотів із невдоволенням та образами, які він влаштовував онуку. Більше того, цю забавку Ростик приніс навіть у шахову школу.

Також про помилки треба знати й те, що їх можна виправляти. І дозвіл помилятися — це одночасно й дозвіл виправляти помилки, шукати спосіб усунути наслідки, якщо вони є, та знайти новий, кращий спосіб діяти. Мої батьки дуже люблять хвалитися щодо того, який ідеальний та слухняний мій п’ятирічний син у їхній присутності, та докоряти мені в тому, який різний він буває зі мною. Що ж, я рада, що в нашому спілкуванні вдома він не боїться помилятися, вередувати й тестувати межі. Адже для того, щоб знати, що є прикрістю для інших, спочатку цю прикрість треба зробити, так само як для того, щоб отримати потрібний колір, треба добряче зіпсувати фарб, змішуючи їх.

Дорослий, від якого дитина отримує дозвіл помилятися та право виправляти помилки, є чудовим тренером стресостійкості. Адже цей дорослий транслює кілька важливих меседжів, які дозволяють витримувати стреси невдач: «Помилки — це нормально», «Я тебе люблю завжди незалежно від помилок», «Усі помиляються», «Помилки можна виправити».

Максим страшенно радів, тому що мама вийшла заміж. Адже це означало, що тепер він матиме нормального тата, а не ту скажену почвару, яку так ненавидять усі навколо. Хлопець був впевнений: якщо йому казатимуть: «Весь у тата!», ітиметься саме про цього нового, нормального тата. І це зовсім нічого, що весілля було призначене на його день народження, навпаки, це було справжнє свято, на яке йому подарували тата. Хіба може бути щось краще? В цей день вже десятирічний Максим виголосив свій перший тост, у якому попросив і отримав дозвіл називати нового тата татом.

Тепер п’ятнадцятирічний Максим лише знизує плечима, коли мама згадує його радість того дня. Вона не може зрозуміти, що сталося з хлопчиком, який так хотів цього тата. Адже він, тато, виявився насправді чудовим — витриманим, вихованим, ніколи не підвищує голос і дуже любить маму, планує для Максима чудове майбутнє і ставиться як до рідного сина, навіть називає його не Макс, не Максим — просто син. Тато виявився ідеальним, а от син — ні.

«Не розумію, чого йому не вистачає, — жаліється мама на сина. — Такий зразок для наслідування поруч, а він… Ну що йому заважає брати приклад з тата, невже важко старанно вчитися, бути чемним та не грубіянити?!» Мамі і боляче, і соромно, адже її чоловік точно не заслуговує на такого сина. Максим бунтує, робить все наперекір маминим бажанням і татовому прикладу: навмисне не готується до школи, вертається додому пізно, приходить накурений і напідпитку, грубіянить та нічого не робить по дому, чим