Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

Загалом почуватись компетентним: обізнаним, досвідченим, вмілим, розумним, авторитетним в тому, що ти робиш, — наріжний камінь віри у власні сили. Компетентність дає відчуття не лише «Я молодець!», але й впевненість «Я можу!» та силу «Я впораюсь!». Відсутність компетентності забирає все це, лишаючи недооцінку себе, власних сил та можливостей. Компетентність є ключем, який відкриває двері у світ, де помилки не є вироком, а лише стартом для розвитку нових навичок. «Не кажи — не вмію, а кажи — навчуся», — говорить мій маленький син, і я вдячна його виховательці за цю мудру сентенцію.

Власне, некомпетентність ніколи не може бути остаточною, бо це лише точка для розвитку своїх можливостей та умінь, для набуття знань та навичок. Діти, які мають досвід бути компетентними та цінованими за це, з легкістю сприймають саме таку формулу і будь-що, чого вони не знають або не вміють, сприймають як можливості для подальшого розвитку, проб та експериментів. Пам’ятаєте анекдот: «Ви вмієте грати на фортепіано?» — «Не знаю, не пробував!» Така позиція не лише стимулює віру в себе — вона підтримує пізнавальний інтерес, адже розуміти, що ти чогось не вмієш і можеш цього навчитися, робить процес навчання цікавим та захопливим. Тоді як інше сприйняття ситуації, яке, наприклад, має Тома через надмірну старанність своєї бабусі, навпаки, робить дітей безініціативними та апатичними до процесу засвоєння нового. Діти замість передчуття нових знань та навичок мають стійке відчуття невдачі та власної безталанності, безрукості, нерозумності.

Батьки, вчителі, тренери мають сприяти тому, аби ті почувались компетентними. Для початку варто радіти та підкреслювати кожне досягнення, кожну нову навичку чи вміння. І не має значення, чи ця навичка досконала та відповідає кращим класичним зразкам, головне, що вона з’явилася. Власне, найбільшим ризиком для відчуття компетентності є порівняння з іншим та прагнення відразу все виправити відповідно до зразка. Діти, яким постійно дошкуляють тим, що «У Сергія краще виходить!» або «Дивись на зразок!», постійно носять з собою щось на зразок психологічного ростоміру або ваг, які повсякчас вказують на «недотягуєш» та «недобираєш». Дитина має відчувати не те, що вона недотягує до інших, а те, що вона щоразу робить щось краще і краще за попередній, випереджує себе саму. Тож сприятливим для розвитку компетентності є порівняння себе з собою та відчуття розвитку і прогресу. На жаль, маленька Тома не мала такої можливості, вона завжди відчувала, що недотягує до зразків та до того, що знає і вміє бабуся.

Також варто помічати будь-який прогрес у дитячому розвитку, називати та підкреслювати його, вказуючи на конкретні риси та деталі: «Ти намалював гарні віти у ялинки», «Твій твір цього разу дуже захопливий, таке враження, що бачиш події на власні очі», «Сьогодні на тренуванні ти був особливо наполегливим і тобі гарно вдалися стрибки». А ще треба вчити саму дитину помічати та відмічати те, що вона робить. Навичка відстежувати власний розвиток є основою компетентності. Якщо вона засвоєна, то навіть у найскладніших ситуаціях дитина бачитиме, що їй вдалося, та віритиме в себе. Недоліки та хиби вона сприйматиме як точки для зростання, ті навички, які треба покращити, знання, які необхідно поповнити.

Крім підкреслювати та вчити бачити успіхи, важливо й допомогти збагнути, що ще варто зробити для розвитку знань та навичок. І це також складова компетентності — бачити, чого не вистачає, і мати можливість знайти шлях для саморозвитку. Тут важливо накреслити план, і цей план має спиратися на думки: «Що я можу покращити та в який спосіб?», «Що можу зробити інакше?», «Які ще є варіанти?» І саме тут корисним є порівняння себе з іншими. Хочу зауважити, що порівняння загалом неможливо уникнути та, власне, і не потрібно. Ідеться не про порівняння за зразком «Ти гірший, ніж хтось», а про геть інше, його формула: «Чому я можу навчитися в іншого?» Інші люди є для нас джерелом нових стратегій, знань, способів мислення та взаємодії. Ми змінюємося, ростемо та розвиваємося саме завдяки запозиченню, адаптації та творчій переробці того, що беремо в інших. Допомогти своїм дітям вчитись компетентності у інших — вища майстерність.

Одного разу я спостерігала ситуацію, що відбувалася на майданчику в дитсадку. Увечері дітлахів різного віку звели до чергової виховательки, яка намагалась усім знайти заняття та запропонувала дітям ходити по такій собі дерев’яній гімнастичній колоді, яка стояла на ніжках десь півметра від землі. Малюк років трьох-чотирьох із заздрістю спостерігав за старшими, які без жодної допомоги стрибали, бігли та зістрибували з цієї колоди. Передчуваючи, що йому таке не вдасться, він гірко розплакався. Вихователька підійшла до нього і, замість втішати чи журити, запитала: «Хочеш так само?» Малюк гірко кивнув і заходився ще більше. «Думаєш, не зможеш?» Тут я вже думала, що його ніколи не втішити. «Давай подивимось, що можна зробити, щоб ти зміг.» Малюк трохи стишився, а вихователька підійшла до колоди і попросила старшого хлопчика: «Покажи, як ти це робиш». За кілька хвилин всі дітлахи хто порадами, хто підштовхуванням, хто власним прикладом допомагав маленькому плаксію залізти на ту осоружну колоду. І зрештою вийшло. Спочатку підставили камінець, а потім старший показав, як правильно задирати ногу. Коли нарешті за малюком прийшла мама, він, підстрибуючи й захлинаючись від вражень, побіг до неї зі словами: «Подивись, як я можу, як дорослий!»

Важливо ще одне: ніколи не робити за малюків те, що вони можуть зробити самі, нехай не ідеально, нехай не за зразком, нехай з загубленими та попсованими деталями, але самі. Прочитаєте цей розділ і подивіться на свою шафу, чи не стоїть високо на ній «лего»-корабель, а може, модель літака, а може, порцелянова лялька — щось подароване вашій дитині та зібране, складене, причепурене (звісно, за зразком і за правилами) вами самими. Щось таке, чим вона мріє гратися, з чим хоче експериментувати, щодо чого так і тягнуться її руки та думки. У моєму дитинстві це були закриті на ключ у письмовому столі чудові акварелі, які пахкотіли гірким медом з ваніллю.

Альберт Бандура, психолог українського походження зі світовим ім’ям, провів цілу низку досліджень, на основі яких побудував свою концепцію самоефективності. Він довів, що людина, яка вірить в ефективність власних дій та чекає на успіх своєї діяльності, не така тривожна, наполегливіша, на схильна до депресії та здатна досягти значних успіхів у навчанні. А один з перших простеньких експериментів, який лежить в основі концепції, виглядав так: дітям з однаковим рівнем розвитку здібностей запропонували задачу, яку неможливо розв’язати. Дітей поділили на дві групи й одним сказали, що задача надзвичайно складна і що вони навряд чи впораються з нею, іншим повідомили, що задача простенька і що вчитель не сумнівається в своїх підопічних. Дітлахи першої групи швидко впали в безнадію та відмовились працювати; інші ж боролися до останнього, і дехто навіть спромігся дати відповідь (помилкову, але креативну).

Повертаючись до маленької Томи, зауважу, що вона, на жаль, компетентною не почувалася. Ми працювали втрьох: я, Тома і бабуся — і виявилося, що дівчинка насправді дуже любить малювати, ліпити, вишивати, плести й шити. А найцікавіше, що сукні для ляльок їй вдаються значно краще, ніж