Фантомна довіра - Лана Вернік

Наблизившись до Степана, дівчина, несподівано, підняла вперед праву ногу і Степан зробив те ж саме. Вони буцнулися внутрішніми поверхнями стоп спочатку правої ноги, потім лівої і знову правої, а вже після цього блондинка його обійняла.

— Бонд, ти — сволота!

— Ще й яка, — він засміявся легенько обіймаючи її лівою рукою. — А що ти тут робиш?

— Приїхала глянути, чи ти ще не сконав.

— Ще ні, — Степан задоволено вишкірився.

— Я мало не посивіла! Ну що це таке?

— Ти блондинка, було б не дуже помітно, — він відхилився від неї.

— Падлюка… — просичала вона йому в обличчя.

— Я знаю.

 Степан прибрав ліву руку зі спини блондинки і обернувся до Лариси. 

— Лоро, познайомся — це Таїса, моя знайома з часів універу. Таїса — це Лора, мій янгол-охоронець.

— Можна Тая, — блондинка усміхнулася, зацікавлено розглядаючи Ларису.

— Дуже приємно, — Лора кивнула. Насправді, їй більш приємно було почути, що він називає її янголом, ніж знайомитися з дівчиною. Але хто ця блондинка для нього — знати дуже кортіло.

— Бонд, ти мене так скромно представив? А як же “мозкоколупалка”?

— Я тебе так ніколи не називав. Ти плутаєш мене з Вадимом. Хоча, визнаю, це ти вмієш. Я наївно сподівався, що після заміжжя ти зосередишся лише на ньому, — Степан допоміг Лорі сісти з стіл, за яким вона привіталася з Бакеро.

— Це у мене вроджений талант, я його розвиваю і одного мозку мені мало. Треба ще, а твій колупати — одне задоволення, — вона усміхнулася. — Лоро… тож це ти опікуєшся здоров’ям цього боввана?

— Е… — Лариса озирнулася на Степана, котрий усміхаючись розглядав меню.

— Таїсо, не лякай дівчину, вона не звикла до твоєї манери спілкування, — сказав Бакеро.

— Бакеро казав, ти йому антибіотики колеш, щоб не сконав? — блондинка проігнорувала слова цигана.

— Ну… так.

— А вколи йому щось, щоб став менш диким і заспокоївся, нарешті.

— А давай почнемо з тебе, бо поки що лише твоя поведінка далека від норми. Спокійніше, Таю. Тихше, — усміхнувся Степан, дивлячись на Таїсу поверх меню і та оскалилась у відповідь.

Лариса нічого не відповіла Таїсі. Вона стежила за цими їхніми “перемовинами”, намагаючись вирахувати, хто ця дівчина для Степана насправді. Те, що Таїса відчуває до нього симпатію було очевидним. І всі ці нападки… Дивно, що вона заміжня.

Як і домовлялися, він замовив для Лори рибу — чорну тріску з різотто, горіховий торт і капучіно. І собі теж, за компанію. Риба — це ж корисно...

Таїса їла салат. Лора бачила такий вперше в житті, бо в ньому були поєднані дивні на її погляд речі: зелень петрушки, паприка різних кольорів, морква, шматочки м'яса і гриби. Салат був чимось заправлений, можливо, майонезом, але виглядало це дивно. (теплий салат з телятиною і грибами). Такий же салат був і у Бакеро, а ще сирники. І циган наполягав, що тут вони — найсмачніші. Лариса дивувалася та розуміла, що просто ніде не була і мало що знає… тому не виказувала своєї думки ні про що.   

Блондинка весело розповідала, як їздила нещодавно в Єгипет і як їй не сподобалися піраміди. “Ці гори каміння” не виправдали її сподівань. Бакеро посміявся, що “це справді жах, фараони в почесній варті мали вишикуватися для неї”. І це — серйозне упущення. Таїса далі жалілася на впертих верблюдів… На не менш впертих єгиптяни, а ще спеку… Єдине, що сподобалося — бар в готелі. Більше в Єгипет не поїде. Краще вже в гори. Хоче підкорити Еверест. Це її мрія. Степан мовчав, з Таїсою говорив переважно Бакеро, але при згадці Евересту висловив думку, що це ризиковане заняття і варто почати з нижчих гір.

Згодом до Степана підійшов офіціант і, щось прошепотівши на вухо, пішов. 

— Дуже вибачаюся. Змушений вас ненадовго залишити. Справи, — Степан підвівся.

— Бонд, ну як це назвати? Я приїхала сюди аж з Одеси, а ти — тікаєш! — обурилася блондинка.

— Таїсо, мені приємно, що ти приїхала поглянути, чи я ще не сконав, але зараз я маю йти. Бакеро, попіклуйся про Лору, — він усміхнувся, взяв валізу і пішов. Лариса знала, яка у нього справа: Степан зараз буде передавати “красуню Галиль” в інші руки. Подумати тільки — подарунок на 19 років… Мда… Інший світ...

— Що там у нього з рукою? Не відпаде? — запитала Таїса, розглядаючи Лору.

— Вже все добре. Думаю, за пару днів буде ходити без бинтів.

— Могло бути гірше?

— Могло, але вчасно розкрили рану і тепер все буде добре.

— Безголовий… — процідила крізь зуби Таїса, а потім додала. — Це погано. Тільки відчує полегшення — знову кудись подасться… І коли знову з’явиться — невідомо.

Лора поглянула на Бакеро, той стримано усміхнувся їй у відповідь. Отже, блондинка права. Він скоро зникне… Таїса розглядала Лору, розпитувала про навчання. Про селище і пригоду на водосховищі вона знала, запитала лише — як то було зустріти Степана через стільки років.

— Це було дуже несподівано... Я думала, що він десь дуже далеко і не знала, що весь цей час він відвідував Віру Хризонівну.

— О, це він може…

— Не знала навіть моя подруга, що живе з ними через паркан, а вона підтримує дуже теплі відносини з його бабусею.

— Чесно — не здивована. Цілком у дусі Бонда. Буде у тебе під носом, а ти навіть не знатимеш про це, — Таїса усміхнулася. — А ти знаєш, що він медиків терпіти не може?

— Знаю, через брата і маму, — відповіла Лора, намагаючись говорити спокійно. Що ця блондинка хоче сказати їй своїм запитанням?

Таїса кивнула. ЦЕ мАла знає… ЗНАЄ.

— То як він тебе допустив до своєї руки?

— Не знаю… Можливо, коли втручання медиків неминуче — він не такий вже і категоричний? Степан же робить щеплення перед поїздками в “теплі краї”, і якось нас, медиків, в такі моменти терпить? — Лора усміхнулася і відпила капучіно з чашки.