Спадок на трьох - Ілона Волошин

Люсі Мітчелл,

Сан-Франциско.  Жовтень 2018 року.

Рожеві жоржини, що майорять наче у мріях, погойдуються від протягів біля вікна. Сонячні промені м'яко торкаються їхніх пелюсток, ніби обіцяючи тепло, на яке вони так довго чекали. Вони тягнуться до світла, їхній ніжний аромат наповнює приміщення кафе, на мить перенісши мене у спогади дитинства.

Я пам'ятаю, як у бабусиному саду жоржини завжди були перші на святі літа, їхні барвисті пелюстки завжди дивували мене. Тепер вони нагадують мені про втрачений час, про прості радощі, що колись здавалися незначними, але тепер мають вагу золота.

За вікном чутно шум машин, розмірене клацання чашок і спокійний шепіт відвідувачів, що теж стали частиною цього тихого моменту. У кафе лунає музика – спокійна і мелодійна, вона підкреслює затишок цього місця. Все це зливається в одну картину, в якій ми з Олівером — лише одні з багатьох, але для нас ця мить — особлива.

Олівер сидить навпроти, вивчаючи меню з таким серйозним виразом обличчя, ніби від його вибору залежить доля всього світу.

— Чашку американо з молоком, будь ласка! — кажу я офіціанту, який вже був готовий прийняти наше замовлення. Чоловік у білосніжній сорочці почав усе записувати, час-від-часу поправляючи сірі окуляри.

— Мені теж саме, тільки додайте десерт для дами на ваш смак, — додає Олівер.

— Олівере! — тихо заперечую я — не потрібно.

— Ні-ні! — відповідає він офіціанту — це все.

Я спостерігаю за Олівером і його безперечною рішучістю. А ще його вії... Довгі та витончені, злегка заокруглені на кінцях — мені потрібно наносити кілька шарів туші, щоб досягти такого ефекту.

— То ти так на мене дивишся? — несподівано запитує Олівер.

— Так, а що?

— Тоді дай і я подивлюсь на тебе!

— Олівере! — сердито кажу я — котра година? Мені потрібно встигнути на першу пару, сьогодні важлива лекція.

Я намагаюся знайти телефон у сумці.

— Встигнеш. Чекай! — Олівер відгортає край рукава і дивиться на свій годинник — без десяти восьма. Ти рання пташка, не розумію, що я тут роблю в таку пору.

— Чи ти за півроку ще досі не вивчив мене?

— Вивчив, але все ще не можу звикнути до твоїх ранкових підйомів і посиденьок за кавою три квартали від дому. До речі, як твоя мама? — зненацька Олівер змінює тему.

— Їй вже краще. — спокійно відповідаю я, намагаючись відкинути настирливі спогади якнайдалі від себе — схоже, що вона змирилася з тим, що сталося. Ти ж знаєш, як їй було важко прийняти новину про іншу жінку у житті дядька Джоні. Моїй мамі ніколи не щастило з чоловіками. Батько пішов, коли я була маленькою. Дивом вона змогла знову закохатися після стількох років.

— Ох, Люсі, ти мало розповідала про свою родину. Лише трохи знаю про вітчима, а про батька — геть нічого.

— Я сама мало що про нього знаю. Ми майже не спілкувалися після розлучення. Минуло вже понад двадцять років.

Офіціант приносить наше замовлення — дві чашки гарячої кави і шматок шоколадного бісквіта.

— Ваше замовлення, — каже він, ставлячи чашки на стіл, а потім бісквіт. Олівер відпиває каву, а я, дивлячись на десерт, відчуваю сильний голод. Відрізаю шматочок і відправляю його до рота.

Кафе "Брікс" розташоване неподалік університету, але доїхати до лекції буде непросто через постійний рух на дорозі. Сонячна погода зовсім не сприяє навчанню, коли можна просто відпочити у парку і насолодитися осіннім теплом.

Сьогодні дійсно спекотно як для жовтня — двадцять два градуси здаються неймовірною спекою. Олівер кладе кілька купюр у темну книжечку з чеком, я беру сумку і свій сірий кардиган, довжиною до колін; виходжу першою, Олівер слідує за мною і бере мене за руку. Ми прямуємо до світлофора, минаючи пішоходів, серед яких переважно студенти.

— Люсі! — раптом чую голос і обертаюся разом з Олівером. Серед натовпу я помічаю Леслі, мою університетську подругу.

— Леслі! Будь обережна! — кажу я, коли дівчина ледь не збиває мене з ніг — куди ти так поспішаєш?

— До вас. Привіт, Олівере! Куди ви йдете? — крізь важке дихання намагається говорити дівчина.

— На лекцію. Не хочу її пропустити.

— Ти що, нічого не знаєш? — питає Леслі, зацікавлюючи мене ще більше.

— Що саме я не знаю?

— Яку лекцію? Її сьогодні не буде. У нашому чаті вчора писали, ти не бачила?

— Ні, не бачила — дістаю телефон зі сумки, натискаю кнопку — справді, у мене телефон був на беззвучному режимі з учорашнього вечора. А чому її відмінили?

— Пан Габбі проводить сьогодні семінар для студентів з інших університетів, тому нашу лекцію перенесли на наступний тиждень.

— То це означає, що ми йдемо в парк і ласуємо морозивом! — радіє Олівер і обіймає мене за талію.

— Йдемо — зітхаю я.

³

Як чудово, що серед міста є пологий парк. Його зелені простори надають місту природності і наповнюють його життям. Соснове озеро оточене зеленню, а прилеглі стежки заповнені відвідувачами.

Ми сідаємо на лаву біля озера. Його краса захоплює і приваблює повернутися сюди знову і знову. Слухаючи шелест дерев і вітер, що гойдає гілля, я помічаю групу людей, що займаються йогою на кольорових килимках. Мені завжди цікаво, як це — відчувати зв’язок з власним тілом і насолоджуватися ним.

— Нейтон, мій університетський друг, запросив нас на свій день народження у цю суботу, — згадує Олівер.

— Ой, я зовсім забула. Сьогодні вже четвер, залишилось лише два дні.

— Не хвилюйся! Я вже все спланував…

Я чую, як завібрував телефон.

— Пробач, мушу відповісти, мама дзвонить, — піднімаюся і відходжу трохи вбік.

— Люсі! — чую мамин голос, він звучить якось дивно, з хвилюванням чи тривогою — доню, де ти?

— Я біля Соснового озера. Лекцію скасували, тож ми з Олівером…

— Доню, твій батько помер…

— Б-батько?

— Так, мила. Повертайся додому. Нам потрібно поговорити.