Спадок на трьох - Ілона Волошин

— Міс Мітчелл! — підійшов до мене один із охоронців — ваша сестра чекає на вас. Дозвольте, я вас проведу.

— Ходімо, — кажу я, не відводячи очей від маєтку, перебуваючи у цілковитому захваті від усього що бачу.

Ми наближаємося до дверей, які вдвічі більші за мене. Великі, з чорним обрамленням і витонченою різьбою. А за ними — моя сім’я. Мої найближчі родичі, з більшістю яких я геть не знайома.

— Прошу, міс!

Чоловік відчинив двері, і я заходжу всередину. Слів бракує описати усе, що бачу. На стінах висять величні картини давніх художників, про які нам розповідали на уроках мистецтва. Усе біле: мармур, яким застелена підлога, наполірований до блиску, відблискує на світлі, що ллється з величезних вікон. Кришталеві вази з квітами, штори, мабуть, з самого перламутру.

— Проходьте, міс! — чоловік вказав на високі білі двері розміром у стелю. Я малими кроками прямую туди. Повз мене проходять чоловіки у чорних костюмах, але вони не виглядають як звичайні охоронці чи водії. Їхній вигляд досить поважний. Та я не звертаю на них особливої уваги.

Минаючи білі, вирізьблені двері, я потрапляю у досить велику кімнату, що скидається на вітальню. Посеред кімнати великий кришталевий журнальний столик з квітами і тацею, на якій стоять чашки. Під стіною — сірий диван, а з іншої сторони, під самим вікном, ще один, але білий; а переді мною розкидається білий мармурний камін.

На одному боці кімнати сидить чоловік, років тридцяти на вигляд. У руках у нього книга, з обкладинки якої можна зрозуміти, що це щось зі світу математики та інженерії. Його взуття наполіроване до блиску, так і світиться з підлоги.

Він піднімає погляд, і я зауважую, що його очі, хоча і виражають спокій, але є щось у них, що змушує мене нервувати. Мабуть, це через те, що я раптом почала відчувати себе чужою в цьому розкішному оточенні.

— Вітаю! — вітаюся я із ввічливості. Чоловік підняв очі і обвів мене поглядом з голови до ніг — я Люсі. Люсі Мітчелл. Мене привіз до вас водій на похорон батька.

— Люсі! — підвівся той і відклав книгу, підійшов до мене і зупинився за крок від мого обличчя — ласкаво просимо! Я Брайан. Брайян Скотт — чоловік Ґвен — простягає мені руку — Як ви доїхали?

— Добре. Дякую вам за водія. Без нього, я б ще довго блукала містом.

— Ох, не варто дякувати, це дрібниці. Ми не могли дозволити вам самій добиратися сюди. А ще, хочу висловити вам свої співчуття з приводу смерті вашого батька. Він був хорошою людиною.

— Дякую! — коротко відповідаю я, почуваючись зніяковіло.

Брайан здається мені привітним на перший погляд. Охайно вдягнений, із доброзичливим виразом обличчя. Ледь не весь час посміхається. Приємний аромат його парфумів закарбувався у пам’яті як згадка про Брайана. Брайана Скотта.

— Брайане, ти не бачив Моллі? Увесь ранок не можу її знайти.

До кімнати увійшла жінка. Її чорна сукня, розміром міді, ідеально випрасувана, легко укладене волосся спадає хвилями на плечі, а у вухах мерехтять срібні сережки з білими камінчиками. Її вигляд здається мені дещо суворим і стриманим.

— Добридень! — вітаюся я до неї. Жінка проводить по мені поглядом і я відчуваю що покриваюся червоними плямами від надмірної уваги. Надто ретельно вона вивчає мене.

— Вітаю! — її голос дещо суворий і витривалий.

— Мене привіз до вас водій на похорон батька, тут мешкає моя сестра Ґвен.

Чоловік і жінка перекинулися поглядами і повстромляли їх в мене, від чого я почуваюся ще більш зніяковіло. Мої щоки починають горіти.

— Люсі! — сказала жінка, поправляючи зачіску.

— Так, це я. То ви не підкажете як мені знайти сестру?

— Люсі, це я, Ґвен. Твоя сестра.

Я аж поперхнулася. Зазирнула їй в очі і справді, упізнала у них свою сестричку, свою Ґвен, з якою ми не бачилися двадцять років.

— Ґвен!? — видушила я і розтаяла в усмішці. Як же кортить підбігти і обійняти її щодуху, поговорити і просто насолодитися її присутністю — яка ж я рада тебе бачити!

Серце закалатало, наче намагалося вистрибнути з грудей. Та вираз обличчя Ґвен аж ніяк не змінився. Вона дивиться на мене пусто і стримано. Від її погляду мороз по шкірі проходить, такий же він крижаний і холодний…

— Ласкаво просимо! Почувайся як у дома. Моллі! Моллі! — почала гукати та. За мить в кімнату забігла дівчина. Десь мого віку, може трохи старша. На ній чорна сукенка до колін, що облягала її тіло, на животі повисів білий фартух з мереживом.

— Слухаю Місіс Ґвен!

— Моллі, де тебе носить? Скільки можна тебе гукати?

— Пробачте, я змінювала постільну білизну у вашій спальні, не чула як ви гукали.

— Моллі, це виправдання не годиться навіть для першого класу. Проведи Люсі у її кімнату і допоможи розкласти речі.

— Слухаюся. Ходімо! —  сказала мені прислуга, а я заціпеніла на місті. Ґвен дуже змінилася. Я її пам’ятала геть іншою. Спохмурніла, надто сумна і зосереджена. Чи це смерть батька на неї так вплинула, чи причина в іншому?

³

Прислуга веде мене білими широкими коридорами, вкритими ледь не кришталем. Ми почали підійматися сходами нагору, і Моллі провела рукою по поручню, перевіряючи його на наявність пилу.

— Ось ваша кімната, міс, — сказала покоївка, коли ми зупиняємося біля дверей у лівому крилі будинку. Вона відчинила двері і зупинилася біля них. Я заходжу всередину, розглядаючи сірі шпалери на стінах. Знімаю свою сумочку і  кладу її на журнальний столик при вході. Тут досить прохолодно, запах чистої білизни вирує у повітрі. Сірий ламінат потріскує під ногами і пухнастий, м’який білий килим розлігся під ліжком посеред кімнати. Біля вікна стоїть столик з вазою, наповненою синіми і білими гортензіями. Шафа під стіною значно звужує простір.

— Я допоможу вам розставити речі, — сказала Моллі, беручи мою валізу від чоловіка, який щойно приніс її.

— Ні, дякую! Я сама упораюся, —відмовляюся я, вихоплюючи валізу з її рук.