Фантомна довіра - Лана Вернік

Лариса поспішила на кухню під мовчазними поглядами мами і Ніни Григорівни. Єгор розмовляв з Вірою Хризонівною. Він не дуже розумів, ким була та гарна блондинка і його більше цікавило, що обидва сини літньої жінки були військовими.

Степан стояв біля плити... і варив каву.

— Ти ж будеш каву? — запитав він, не озираючись.

— Так, — вона відповіла тихо. Всередині наростало погане передчуття. Степан виглядав похмурим і напруженим. Лора поглянула на папки, що лежали на столі і, підійшовши до Степана, пригорнулась до його спини, обійнявши його ззаду.

— Я хочу поїхати прогулятись лісом. Потрібно подумати. Поїдеш зі мною? — він накрив вільною долонею її руки.

— Поїду… — дуже хотілося запитати, про що вони говорили, водночас розуміючи, що краще не знати… І це його бажання поїхати до лісу — мабуть, Фурія виставила йому якісь умови...

— У мене скоро буде поїздка. Не довго. На декілька днів.

— Мені чекати тебе в Києві чи у мами?

— Краще у мами, — він зняв турку, вимкнув газ. Розвів її руки і повернувся до Лариси обличчям. — Наядо… 

— О, а тут всім каву дають? — до кухні зайшов Єгор і зупинився, зрозумівши, що прийшов невчасно.

— Самообслуговування, — усміхнувся Степан.

— Я не проти, — Єгор теж усміхнувся у відповідь і підійшов ближче, — щось ти тут з тією тіткою так підвис…

— Робота, — Степан відпустив Лору і перелив з турки каву у чашки.

— Але вийшла вона задоволеною.

— Так, — Степан кивнув і поглянув на Ларису, котра зблідла на очах.   

Вони заїхали вглиб лісу. Досить далеко, куди рідко заходили звичайні любителі пікніків. Степан зупинив машину, заглушив двигун і, відкривши вікно, закурив. Він мовчав, і Лора не наважувалася заговорити першою. На задньому сидінні лежали дві папки, котрі привезла Фурія. Степан їх забрав зі столу і заніс до машини, не поніс у кімнату. Лариса припускала, що там якісь важливі документи, котрі нікому не можна показувати.

— Вона хоче, щоб я допоміг зібрати компромат на чоловіка, котрий, за її твердженням, наказав убити мого батька… Точніше, зафіксував одну подію.

Лариса здивовано поглянула на нього.

— Але ж твій…

— Його вбили. Там, на задньому сидінні лежать докази.

Вона озирнулась на папки.

— В тій, тоншій, копії документів. Я хочу побачити оригінали. Вони в Москві, в архіві КДБ. Для цього я туди і поїду.

— Зрозуміло… — його бажання дізнатися правду про те, що сталося з батьком, Лора розуміла, але на задньому сидіння була ще одна папка... — А як саме має проходити цей збір компромату?

— Я маю робити те саме, що і робив до цього. Знову, — Степан говорив це все, відвернувшись до вікна і не дивлячись на Ларису.

Вона теж відвернулась в інший бік. Знову... Він мало не загинув в Сомалі. Минуле “відрядження” мало бути останнім… Але у Фурії інші плани. А так гарно розповідала, що він такий унікальний і особливий… Наївно було сподіватися, що вона відпустить людину, котра приносить прибуток… Але ж можна не пристати на її пропозицію?

— А якщо ти відмовишся, що вона тобі зробить? — Лора повернулась до нього, та Степан дивився у вікно і курив. ВІн відповів не одразу. Зробив ще декілька затяжок, шумно видихаючи дим.

— Нічого, — повільно промовив він і, повернувши голову, поглянув на Лору. Його погляд був порожнім і відчуженим. Здавалося, що поруч з нею сидить лише його оболонка — думками він був не тут. Дивлячись на неї цим дивним поглядом він додав: — мені — нічого.

Від цього уточнення Ларисі стало дуже незатишно. Здавалося, що вона почула не озвучене продовження його фрази : “ А от тобі…” Межі кабіни неначе розширились і вона відчула себе так, ніби сиділа не в кабіні дорогого авто, а стояла на краю височезного трампліну… і там, внизу, басейн без води.

— І що ти відповів?.. — запитала майже пошепки. Голос тремтів і під горло підкочувався клубок. Десь у глибині свідомості почало з’являтися розуміння, що весілля може не бути, але вона гнала цю думку від себе.

— Поки що нічого. Я хочу побачити оригінали. Хочу зрозуміти, що сталося насправді. Чому мені кажуть про це зараз?.. Ця інформація — вона жахлива. Відволікшись на неї я маю щось пропустити. І я не розумію що саме. Мені це не подобається.

— Що робив твій батько, щоб його… — Лорі перехопило горло, і вона не змогла договорити. 

— Йди до мене… — Степан відсунув водійське сидіння назад і розвів руки, запрошуючи її до себе на коліна. Лора пересіла і принишкла у нього на грудях. Вона тремтіла. НЕ від холоду. Нерви. Степан обійняв Лору, притулившись губами до її чола. — Батько робив майже те саме, що і я. Відстежував...

У 1987 році Урядом СРСР за погодженням з монгольською владою було прийнято рішення про поетапне виведення угруповання радянських військ (39 армії) з території Монголії. Як завжди, державно значуще рішення було прийняте через одне місце, як і багато військово-політичних кроків тих років... Було воно прийнято раптово для військового боку, в тому числі для керівництва Забайкальського військового округу. Вивести слід було не пару сотень людей, а більше семидесяти тисяч… Угрупування військ в Монголії представляло собою велетенський організм, по суті — третину всього округу, його обличчя і гордість.

В Улан-Баторі знаходився великий гарнізон. У безкрайніх степах — десятки військових гарнізонів, аеродромів, баз, складів, житла, продуктопроводів і навіть 4 басейни… Все свого часу будувалося на голому місці, з нуля. В це було вкладено неймовірну кількість коштів… В будівництво і утримування цього всього добра також... У кожному містечку були школа, гарнізонний Будинок офіцерів, готель, побутовий комбінат, сучасні житлові будинки... Сім'ї не знали особливих житлово-побутових проблем. До найближчої залізничної гілки відстань, часом, була понад сто кілометрів. Підвезення різних засобів виключно на автомобілях. Це були просто космічні витрати, які текли рікою з державної казни на утримання цього угруповання… Часи були дурні й веселі©... Гроші крались КІЛОГРАМАМИ. І тут, раптом, це все потрібно кудись перемістити… нові можливості.