Агент №13 - Андраш Беркеші

— Балінт твердить, що вбивця — торговець антикварними речами з Мюнхена, якийсь Еріх Фокс, — встряв у розмову Казимир. — Він заволодів отим скарбом і чкурнув на Захід.

— Балінт помилився, — промовив Шалго. — Це правда, що двадцятого липня, тобто в день убивства, Еріх Фокс дійсно покинув Угорщину. Але вчора він повернувся. Знаєте, від кого я це почув? Від П'єра Монтьє, який призначив мені побачення у Шіофоку. Отой француз, видно, добре освідомлена людина.

— Що ж то за француз? — спитав Таборі.

— Він мешкає в готелі «Шелле». А хтось подзвонив мені від його імені з вашої квартири. Той, хто дзвонив, добре знав, що П'єр Монтьє виїхав на два дні в Кестхей. Знав і те, що Балінт підозріває в убивстві Еріха Фокса, який двадцятого виїхав за кордон. Задум послати мене у Шіофок, певно, народився в його голові тоді, коли він дізнався, що пан Фокс знову в Угорщині.

— Але ж… — нервово вставив Казимир, — Балінт знайшов у машині відбитки пальців убивці, а в кімнаті Меннела…

— І в гаражі відбитки підошов, — підхопив професор.

— Балінт помиляється, — повторив Шалго.

— Якась химера! Всі, крім тебе, помиляються! — з іронією вигукнув Таборі і нервово переламав навпіл сигарету.

— То відбитки моїх пальців, — пояснив Шалго. — І сліди черевиків мої. Отже, Балінт помиляється. Вбивця не виїхав з Угорщини, і коштовності теж не у вбивці.

— А в кого ж? — спитав Казимир.

Шалго неквапливо запалив сигарету, задув сірник і глянув на Казимира.

— Вони в машині пана Губера, — спокійно відказав старий.

— У моїй машині? — Губер здивовано розвів руками.

— В цьому я переконався, — ствердив Шалго. — Коштовності у вашій машині, хоч Меннела вбили і не ви, пане.

Губер вдав здивованого.

— Але… як вони туди потрапили?

— У вас дипломатичний паспорт, ви можете вивезти їх без митного огляду, отже, коштовності поклали в машину ви самі.

Губер схвильовано заперечив:

— Присягаюсь, що я їх туди не клав!

— Хитрий ви чоловік, пане Губер, — промовив Шалго. — А що все це ви придумали геніально, то вже й казати нічого.

— Для чого ви мене провокуєте? Я видав вам шістнадцятьох агентів, рискував життям, на мене вчинено замах… Чого вам іще треба від мене?

— Так, ви нам видали шістнадцятьох агентів, — погодився Шалго, — але як плату за дипломатичний паспорт і дипломатичну недоторканність. Геніально! А чи видали б ви їх у тому разі, якби ми не знайшли рацію в машині Меннела?

— Не розумію, про що ви говорите.

— Про електричний диск. На ньому три помітки: плюс, нудь і мінус. Коли ви оглянули машину, стрілка стояла на мінусі. З цього ви зробили висновок, що ми шукали і виявили рацію. Зрозуміли ви й те, що в такому разі машину не можна забрати з собою. Тямущий агент у такій ситуації діяв би саме так, як вирішили діяти ви: розповіли нам, що Меннел був розвідником, тобто розповіли те, що ми і без вас знали.

— Але ж видавати агентів його ніхто не примушував, — встряв у розмову Казимир.

— Послуга за послугу! Губер виказав їх, бо й справді вирішив порвати з Брауном. Отже, для нього були важливі не агенти, а заховані коштовності. Їх він прагнув вивезти з країни. Отже, найголовніше було одержати дипломатичний паспорт.

— Ти все фантазуєш, Шалго, — сказав Таборі. — Якби це було так, то він не просив би авіаквиток у Гавану.

— А він і не збирався летіти на Кубу, — пояснив Шалго. — Літак робить зупинку в Канаді.

— Дивна у вас фантазія, — мовив Губер.

— А у вас завидна витримка, — зауважив Шалго. — Невже ви не розумієте, що програли?

— Ви збожеволіли! — вигукнув Губер.

— Полковник Кара дав вам номер телефону, чи не так?

— Так.

— Ну от. Цей номер знали тільки ви один. Більш ніхто. І тепер ще не розумієте? Мені подзвонили саме по цьому номеру, поли призначили побачення у Шіофоку. Отже, дзвонити могли тільки ви, з цього будинку. І розмовляли по-французьки. На телефонній станції підтвердили. І цього вам замало? Ну, а що ви скажете про цю схему? — Шалго вийняв з кишені схему вілли. — Адже ви її шукали по обіді?

— Це не моя схема. Я знайшов її серед документів Меннела.

— Зрозуміло, — буркнув Шалго і повернувся до Бланки. — А ви бачили цей план?

— Вперше бачу.

— Дивно. Дуже дивно. На ньому знайдено відбитки пальців Меннела, Губера і ваші.

— Навіть гадки не маю, як вони могли туди потрапити, — відповіла жінка, пригладжуючи назад волосся.

— І не знаєте, якого будинку цей план?

— Звідки мені знати! — роздратовано відказала жінка.

— Придивіться уважніше.

— Для чого мені придивлятися!

Шалго підійшов до Бланки.

— Гляньте хоча б, скажімо, на цю кімнату. Обидва вікна виходять на Балатон. Ось це — вулиця Казимира, тепер її перейменували на вулицю Петефі. Бачите? Ця кімната прославилася тим, що в ній народився Казимир.

— Що ви верзете?! — вигукнув інженер, підходячи ближче до старого.

— Я лише показав твоїй матері, де вона народила тебе на цей світ.

— Мене?! — Казимир з острахом глянув на Шалго. — Ви хочете сказати, що…

— Так. Хочу сказати, що Бланка народила тебе в цій кімнаті, годувала своїми грудьми до двох місяців, потім віддала до дитячого будинку, щоб у сорок п'ятому році знову всиновити, що з її боку було, безумовно, самовідданим вчинком.

Бланка безтямно дивилася перед собою.

— Вона моя рідна мати?

— Так, рідна. А в цій ось кімнаті жив твій батько. Карой Моношторі-Мюллер, штабний майор. — Шалго вказав на Губера. — Ось він. Тільки тепер його звуть Отто Губером. Вдивись-но у цю фотографію, і ти перестанеш сумніватися. — Він вийняв з кишені фотокартку і