Агент №13 - Андраш Беркеші

Спочатку впирався, та, зрештою, заговорив таки. Розповів, що лише він один знав про любовні зв'язки твоїх батьків. Вони потай зустрічалися в нього. Коли твоя мати вже мала родити, Мейсарош запропонував свого віллу. Після народження Бланка годувала тебе два місяці. Одного ранку Мейсарош повідомив жандармерію, що перед віллою знайшов немовля.

Бланка заридала.

— Я не хотіла віддавати тебе… В мене просто не було іншого виходу. Щотижня відвідувала тебе в дитячому будинку… Ніхто того не знає, скільки я вистраждала. Як тільки стало можливо, я забрала тебе звідти. А про скарб навіть не знала…

— Можливо, — промовив Шалго. — Вірю. Губер не сказав про скарб і тоді, коли приїхав сюди?

— Ні. Про це я вперше почула від Меннела.

— А Мейсарош знав. Вони ж разом його і сховали. А коли віллу було передано державі, він зібрав коштовності у валізу і відніс до священика. Той заховав валізу, навіть не знаючи, що в ній. Двадцятого вночі Меннел зустрівся з Мейсарошем, і той сказав, що скарб у священика. Домовились наступного дня разом поїхати до нього.

— А тут Меннела вбили, — задумливо вставив Казимир.

— Вірно. Він не встиг забрати валізу. Тоді згодом приїхав Губер. Мабуть, мати усе розповіла йому.

— Так, я розповіла йому все. Він і примусив мене привезти валізу від священика.

— Я ж сам її і привіз! Неймовірно, — вигукнув Казимир. — Мамо…

— Дайте мені спокій! Я злочинниця, зрадниця батьківщини, що завгодно! Тільки не мучте. Я сама обрала таку долю…

— Ще треба влаштувати очну ставку, — сказав Шалго, поглядаючи на жінку, що безтямно втупилась в одну точку.

15.

Незабаром майор Балінт із слідчим ввели до вітальні Гейзу Салаї у наручниках. Фелмері з полковником іще переслідували машину Губера.

— Так з ким ви розмовляли після полудня дев'ятнадцятого липня по телефону? — запитав у Салаї Балінт.

Той, не вагаючись, показав на Бланку.

— Так, зі мною, — підтвердила жінка. — Я все розповім. То я дзвонила йому в ту ніч. Хотіла, щоб він убив Віктора Меннела. Чого вам іще від мене треба? Я сказала все! — Жінка зблідла і захиталася.

— Казимире, — сказав Шалго, — проведи матір до її кімнати. І залишся з нею. Лізо, скажи Ілонці, щоб викликала лікаря.

Казимир узяв матір на руки і поніс її, наче ляльку.

— Ну, що, — сказав Балінт. — Сподіваюся, після цього ви, Салаї, розповісте про все.

— Так, — погодився Салаї. — Я все розкажу. Отой падлюка Меннел заварив усю кашу…

— Пане професор, — звернувся Балінт до Таборі. — Лейтенант Кіш залишився у вас. Ваша сестра, Бланка Таборі, не повинна виходити зі своєї кімнати до окремого розпорядження. І щоб ні з ким не зустрічалася.

Він торкнувся плеча Салаї. Той рушив до дверей з похиленою головою.

— Я наздожену вас, — гукнув їм услід Шалго. — А ви, — сказав він лейтенантові Кішу, — підніміться на другий поверх і чатуйте на жінку.

Ніч була тиха. Від озера долинав шум прибою, час від часу по шосе на великій швидкості проносилися машини.

— Значить, це Бланка передала їм матеріали переговорів, — тихо промовив Таборі. — Сама сказала…

— Я так і думав. — Шалго запалив сигарету і співчутливо глянув у змарніле обличчя професора.

— Чому він такий спокійний? — задумливо запита Таборі.

— Хто? Губер?

— Ні, Салаї.

— Бо знає, що суд поставиться до нього поблажливо.

— Чому? — здивувався Таборі. — Адже він агент!

— Це правда. Я гадав, що ти маєш на увазі вбивство. — Шалго вийняв з кишені мундштук. — Це твій, візьми. А то ще захворієш на рак легенів. На ньому вирізьблені твої ініціали.

— Де ти його знайшов? — зрадів Таборі. — А я так його шукав! — Він устромив у мундштук сигарету і з насолодою закурив.

— У човні, — відповів Шалго.

— У якому човні?

— Мундштук випав у тебе з кишені, коли ти перекладав труп Меннела у човен, — спокійно промовив Шалго.

Таборі глянув старому просто у вічі і важко зітхнув.

— Ти знав?..

— Давно. Кара теж.

— Я вчинив це із самозахисту. Хотілося б, щоб ви повірили мені…

— Ми віримо. Але ж ти мовчиш, а суд винесе вирок Салаї за вбивство!

Професор сумно похнюпився.

— Ні, я все одно зізнався б, — сказав згодом. — Не знаю, але, мабуть, так.

Шалго вийняв з кишені якісь аркуші, перелистав їх і почав читати.

— «На другий день ранком, тобто двадцятого, я заховався в очереті з наміром убити Меннела і Беату. За кілька хвилин перед восьмою я був уже там. За товстою вербою побачив високого, дужого чоловіка. Він був у плавках, з рушником через плече. Стояв до мене спиною, і я не бачив його обличчя. Але був він немолодий, волосся з сильною сивиною. Потім чоловік підняв з землі білу теніску, одягнув її, вийняв з кишені теніски сигарету, мундштук і запалив. Незабаром я побачив Меннела, що підпливав у човні. Він був одягнений. Беати з ним не було. Незнайомий чоловік теж побачив Меннела і заховався за стовбур верби. Коли Меннел причалив, зійшов на берег і глянув на годинника, чоловік вийшов з-за дерева. Меннел здивувався, побачивши його. Вони почали про щось говорити, все дужче жестикулювали. Про що вони сперечалися, я не чув. Раптом Меннел ударив чоловіка кулаком у підборіддя, і той упав. Тоді Меннел став йому коліньми на груди і почав душити. Той отямився і в мить скинув з себе Меннела. Вони почали боротися. Незнайомий ухопив Меннела за горло, і обоє повалилися на землю. Потім чоловік поніс Меннела до човна, кинув його туди, сів на весла і швидко поплив. Я злякався і повернувся в готель…»

Шалго