Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський

повільно увійшов до помешкання, попрямував до ширм. Схопив одну з них і склав гармошкою. За ширмами був округлий умивальник. Під ним лежали два голі тіла. Жінка й чоловік. На їхніх тілах виднілися округлі рани, з яких цівочками текла кров. Голови трупів ховалися в тіні умивальника. Мокк не наближався до тіл. Сів на диван і заплющив очі. Він саме пригадав, як називаються такі підставки. Міцно заплющивши почервонілі спухлі повіки, Мокк не дозволяв гарячим сльозам витікати з очей. У горлі відчував пекучий, гіркий присмак. Не міг навіть перевести подих. Він уже пригадав, що такі підставки звуться мольбертами і зазвичай стоять у художніх майстернях.

Бреслау,

вівторок 27 грудня

дев'ята година ранку

На другому поверсі будівлі Управління поліції на Шубрюкке із тріском злітали вгору стовпи магнію. У конференц-залі юрмилися й безугаву вигукували щось журналісти. За широким столом сидів Гайнріх Мюльгауз і спокійно пахкав люлькою. Секретар Мокка, Ернст фон Штеттен, рвучко витягав руку, даючи слово журналістам.

— Це правда, що коханців було отруєно наркотиком?

— Правда.

— Що робив там о цій порі радник Мокк?

— Убитий… був його небожем. Радник Мокк йшов до нього, аби привітати з Різдвом.

— Дивно… дядько до небожа… Чи неповинно бути навпаки?

— Не знаю. Savoir-vivre[64] — це не моя справа.

— Якими були мотиви?

— Убивця вбив через ревнощі. Він був покинутим коханцем.

— Убита покинула його задля небожа радника Мокка?

— Так.

— Тридцятирічна жінка має дев’ятнадцятирічного коханця?

— Мала, любий пане. Вітаю, пам’ять у вас чудова. Про вік жертв я згадував п’ять хвилин тому. Ви неабиякий розумник.

— Як Мокк спіймав злочинця?

— Він знайшов убивцю, коли той саме… над трупом жінки.

— Звідки злочинець, поліцейський, знав Інґе, жінку легкої поведінки?

— У роботі в поліції ми часто зіштовхуємося саме з такими.

— Що спільного було в злочинця й «календарного убивці»?

— Злочинець видав себе за «календарного злочинця».

— Хто цей «календарний злочинець»?

— Еріх Гоккерманн. Сьогодні вранці він признався у вчиненні'п’яти вбивств у Бреслау й одного у Вісбадені.

— Навіщо він це зробив? Якими були його мотиви?

— Він був фанатичним прихильником фон Орлоффа й відомим окультистом. Стверджував, що він є рукою Господньою, бичем Божим… Людиною, яка готує світ до другого пришестя… Його знання історії допомагали йому легко відшуковувати записи в старих справах про давні убивства, а потім він їх відтворював…

Мюльгауз підвівся й вийшов, а фон Штеттен ґречно подякував журналістам за запитання.

Нью-Йорк,

понеділок 21 листопади 1960 року,

п’ята година ранку

Анвальдт встав і підійшов до мапи, що висіла на стіні. Провів по ній пальцем і на мить опинився в засніженому місті, місті струнких церковних дзвіниць, місті, огорнутому димом фабрик, яке зараз мало вже іншу назву й знаходилося в іншій країні.

— Ти не сказав, Ебергарде, — Анвальдт відійшов від мапи й знову сів у фотелі, — що ти зробив зі своєю дружиною…

За вікном почувся гавкіт, а тоді собачі лапи заляпотіли по калюжі.

— Я її відпустив, — відповів Мокк. — Дозволив їй далі грішити з бароном. Невдовзі я розлучився. Per procura.[65] Софі не хотіла від мене жодних грошей і кудись поїхала.

Нічну тишу порушувало булькотіння крапельниці. Мокк дивився на Анвальдта й нічого не говорив.

— Це незвичайна й трагічна історія, — Анвальдт протер сонні очі, — але чому свою сповідь ти прив’язав до цього? Ага, розумію… Ти ще ніколи не розповідав про цей свій гріх… І мені першому хотів про це розповісти… Розумію…

— Нічого ти не розумієш, — засвистіло дихання Мокка. —