Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

— Або він би мене порішив, або я його, — пояснив. — Він намагався перерізати мені горлянку. Як ви дізналися?

Адвокатеса стояла, втупивши очі в невидиму точку десь біля вікна. Чорне стьобане пальто, блискучі чоботи, кінський хвіст, маленький портфель — справжня войовниця, що захищає життя й не боїться смерті.

— Ми з ним мали зустрітися на площі Сен-Мішель, — промовила вона спокійніше. — Коли я побачила копів, що оточили вулицю Юшетт, усе збагнула. Там було кілька знайомих офіцерів судової поліції, вони дозволили мені наблизитися до трупа.

— Ви їм сказали, хто це?

Вона усміхнулася — ніби хлистом ударила.

— Ось як? Це ти вкрав у нього папери? Сучий йолоп…

— Чому ви підозрюєте мене?

Корсо вперто звертався до неї на «ви». З ворогом не можна бути запанібрата.

— Я знаю лише одного копа, який ладен битися в провулку з убивцею, якого незабаром звинуватять у злочині. Для правосуддя ти небезпечніший, ніж для лиходіїв.

— Небезпечним був Перес.

Клаудія метельнула головою, ніби в неї було мокре волосся, але нічого не відповіла.

— Ви хотіли поділитися з ним підозрами? — знову заговорив він.

— Хотіла тицьнути його носом у досьє. Пояснити, що в нього немає вибору й він мусить зізнатися.

— У кав’ярні?

— Ставити перед фактом безпечніше в присутності свідків.

Корсо не просив її показати документи, незабаром він сам зможе все побачити.

— Краще б у провулку замість Переса горлянку перерізали саме вам, — провадила вона.

— Я вмію захищатися.

Клаудія Мюллер, нарешті, всілася. Корсо ж мимоволі схопився й став коло вікна. Звідти майже нічого не було видно, очі впиралися в глухий мур лікарні Кошена. Уже рік він обіцяв собі кудись переїхати…

Корсо обернувся й поглянув на жінку, яка щось обмізковувала, сидячи в кріслі. Тепер вона здавалася зарозумілою вередійкою, для якої світ злочину слугував лише трампліном для кар’єри. Чхати вона хотіла на потерпілих, злочинця або навіть самого Собєскі — жадала тільки перемогти, побачити своє ім’я на шпальтах газет, отримати нових клієнтів та заробити ще більше грошей.

— Ще не пізно, — провадив він, запхавши руки до кишень. — Живий або мертвий, Альфонсо Перес прекрасно замінить собою Собєскі. Він зник, але що вам заважає звинуватити його в злочині?

Клаудія знову метельнула головою — а тоді він збагнув, що вона справді мала мокре волосся. Мабуть, дощило, але шалена ніч змусила його надовго забути про зовнішній світ.

— Йолопе, — процідила вона крізь зуби, — ти, мабуть, ніколи й не вивчав законів. Хіба ти не знаєш, що померлих не судять? Серце зупиняється — і все, жодних судових переслідувань.

— Ваше завдання — виправдати Собєскі, чи як?

— Я не хочу, щоб його виправдали, а сумніви залишилися. Хочу, аби не лишилося жодної підозри щодо нього. Хочу, щоб в усьому перемогла правда!

Хтозна, чи не мала Клаудія якесь глибше покликання. Мабуть, кожну справу вона сприймала, як новий хрестовий похід. Або радше — і так він вважав із самого початку — вона по самі вуха закохалася в беззубого митця, який полюбляв, коли його трахають у дупу.

— Я дам свідчення, — сказав він, наближаючись до неї. — Розповім усе. Він напав на мене, і це доводить його вину.

— Ти нічого не второпав. Не можна оскаржувати мертвих, а тому вони ніколи не можуть бути повноцінними обвинувачуваними. Справа зависне назавжди.

Ідеалістці, певно, бракувало досвіду: чи багато незавершених справ вона вже бачила? Це ж плоть і кров судочинства. Залатування дірок, постійні компроміси й виправлення.

Вона розлючено зірвалася на рівні й схопила торбинку.

— Завтра зранку вимагатиму твого арешту. За навмисне вбивство й спробу втечі. На вулиці Ксав’є-Пріва, мабуть, лишилася купа твоїх відбитків з ДНК.

— Не робіть цього, — проказав він і заступив їй дорогу. — Я відповідатиму перед законом, але мушу залишитися на волі. У мене є син. І ви про це знаєте. Мені треба ним опікуватися, треба…

— Справжній лузер. Правосуддя не повинне співпрацювати з такими гівнюками, як ти.

Вона обійшла його й попрямувала до виходу.

— Навіть не думай викручуватися. Боягуз, жалюгідний коп. Через твою ницість Собєскі ледь не запроторили за ґрати до кінця життя.

— Усі докази в справі вказували на нього, ти знаєш це так само, як я.

Він не помічав, що перейшов з нею на «ти»: справа зайшла надто далеко. Які тепер можуть бути церемонії?

— Ти сам складав досьє, коли тобі очі заслала ненависть до Собєскі. Ти ж нічого не бачиш далі свого прутня і ствола. Я тебе запроторю до кабінки для обвинувачуваних замість Собєскі та Переса. І цього разу твою дупу не врятує навіть Бомпар.

А колись він мріяв позалицятися до цієї горгони… І річ не в тім, що йому нічого не світило, просто сама Клаудія Мюллер живилася лише ненавистю. Тобто коханням із душком, з відхиленням, схожим на те, що вона відчувала до Гома Соба.

— Невже ти гадаєш, що я не читала твоєї біографії? — спитала вона, відчиняючи двері. — І не зрозуміла, що Бомпар покривала тебе у справі…

Вона так і не договорила. Корсо схопив її за горло: так ловлять курку на пташиному дворі.

— А зараз послухай мене уважно, бісова буржуйко, — прошелестів він, притискаючи її до одвірка, — хочеш покопирсатися в моєму минулому? Раджу цього не робити.

— Я…

Він зрозумів, що ось-ось придушить її, тож відразу відпустив.

Вона помасажувала горло, але з місця не рушила. Чекала, що буде далі.

— Коли мені виповнилося років 13-14, — почав він розповідати, — я опинився в названій родині, в мікрорайоні Пабло Пікассо. Там такі, як ти, не мешкають.

— Знаю.

— Звідки, з «Новин о 20-й годині»? Де я тільки не тинявся, не ширявся, з якими лише наркодилерами не вештався. Серед них був один цікавий тип. Справжній покидьок на ім’я Мама. Він ставився до мене прихильно й задарма давав покурити траву. Якщо чесно, він швидко перетворив мене на сексуального раба. Спочатку для себе, згодом для друзів. Планував продавати мій зад за бабло.

Клаудія знову зайшла до помешкання. В темряві передпокою її бліда шкіра слабо відсвічувала.

Корсо простягнув до неї руку, вона відсахнулася, але він просто зачинив двері: ще бракувало, аби сусіди підслухали його звіряння.

— Коли він почав