Мене називають Червоний - Орхан Памук
Спершу я подумав, що це один з прохальних листів якогось батька, який хоче віддати свого сина в науку. Знайшовши вихід на головного маляра цеху, він скористався слушною нагодою. Тому я не надав тому паперові жодного значення. З блідого світла, яке проникало знадвору, я зрозумів, що заходить сонце, тож, аби відпочили очі, виконував ними ті ж вправи, що й древні майстри Шираза, які боялися осліпнути замолоду: намагався дивитися відсутнім поглядом у далеч, не зосереджуючись на якісь точці. Й тільки тоді, коли майстер, узявши до рук листа, здивовано глянув на нього, я здогадався, від кого лист. Ніжний колір аркуша, його форма змусили забитися моє серце. Лист був такий самісінький, як ті, що Шекюре передавала мені через Естер. «Як дивно!» — мало не бовкнув я, ніби останній дурень. Адже до цього послання Шекюре, як і до першого, був доданий малюнок! Майстер Осман заходився роздивлятись малюнок, а листа віддав мені, побачивши, що я вже збагнув, од кого він.
«Бею мій Каро, аби що-небудь вивідати, я посилала Естер до Калбіє — вдови небіжчика Заріфа-ефенді. Калбіє показала їй оцей малюнок на грубому папері, який передаю тобі. Потім я сама ходила до Калбіє, переконувала її, благала й таки змогла роздобути той аркуш паперу, щоб допомогти справі. Аркуш знайшли разом із трупом Заріфа-ефенді, який витягли з дна колодязя. Калбіе заприсягла, що її покійний чоловік ніколи не зображував коней. Тоді хто намалював оце? Люди начальника султанської варти обшукали дім. Терміново посилаю тобі малюнок з кіньми — зволікати немає часу. Діти цілують тобі руку. Твоя дружина Шекюре».
Я уважно двічі перечитав останні слова з листа моєї красуні, тішився ними, наче дививсь на чарівні червоні ружі в садку. Майстер Осман тим часом пильно розглядав крізь лінзу зображення на папері. Я теж припав до лінзи очима й відразу здогадався, що розмиті контури чорнила — не що інше, як коні, виведені одним махом у манері древніх малярів. Художник набивав у такий спосіб руку.
Майстер Осман мовчки прочитав листа Шекюре й запитав:
— Хто ж автор малюнка? — Й сам відповів: — Звісно ж, той самий художник, який зобразив для Еніште скакуна.
Він настільки впевнений? Ми ж бо не можемо дати остаточної відповіді на запитання, хто намалював коня? Отож, вибравши з-поміж дев'яти ілюстрацій ту, яка містила коня, ми знову стали її вивчати.
То був гарний, благородний гнідий кінь, від якого не відведеш погляду. А чи справді не відведеш? Ще коли жив Еніште, та й потім, коли я залишився з мініатюрами сам на сам, у мене було вдосталь часу, щоб роздивитися цього скакуна, проте мій погляд ніколи на ньому не зупинявся. Так, кінь — чудовий, однак нічим не особливий, занадто вже просто намальований, ми навіть не могли здогадатися, чия він робота? Масть тварини — гніда, але не фінікова, а своєрідна каштанова, місцями — тьмяні домішки червоного. То був скакун, якого я безліч разів зустрічав на сторінках інших книжок. Будь-хто здогадається, що живописець виводив його з пам'яті, не задумуючись і не відриваючи руки.
Ми прикипіли до зображення скакуна, наче ті, хто прагнуть докопатися до якоїсь таємниці. І тепер у тому коні я відкрив для себе красу, що немов парувала в мене перед очима, та силу, яка змушувала дивуватися внутрішньою всеосяжністю та життєвою глибиною малюнка. «Хто ж той маляр із золотими руками, котрий відтворив коня таким, яким його бачить Аллах?» — запитував я себе, ніби забув, що він — ниций убивця. Здавалося, переді мною — живий кінь, хоча, з іншого боку, я усвідомлював, що він — намальований. Я був зачарований цими двома відчуттями, й мініатюра в моїх очах здавалася цілісною та бездоганною.
Ми порівняли розмиті водою зображення скакунів, над якими працювали задля практики, з конем на ілюстрації до книги Еніште. Не було жодних сумнівів, що в обох малюнків — один автор. І там, і там — скакуни непорушні, перша асоціація, пов'язана з ними — спокій, вони — міцні, зарозумілі та вишукані водночас. Кінь до книги Еніште зачудував мене.
— Цей кінь вийшов у нього таким гарним, що людина, побачивши його, негайно дістане аркуш паперу і захоче створити таке саме зображення, а потім її не полишатиме бажання малювати все підряд.
— Найкраща похвала для художника — сказати, що його робота викликає бажання взятися за пензель, — відповів майстер Осман. — Та зараз ми роздумуємо не над хистом того ібліса, а над тим, хто він. Небіжчик Еніште не говорив, до якої оповіді належить кінь?
— Ні. Але, як уявляв собі дядько, це — один із звичайних скакунів держави, якою володіє й управляє наш могутній падишах-ефенді. Чудовий кінь — кінь Алі Османів. Він має вказувати венеційському дожеві на багатство султана й ту безліч країв, над якими падишах володар. Кінь мав бути зображеним у стилі європейських майстрів, тобто не таким, яким його бачить Аллах, а міцнішим, кращим, реальнішим, він мав би бути тим конем, якого знають конюхи, який живе у стамбульських стайнях. Тоді б це був знак для венеційського дожа, що наші маляри почали малювати й дивитися на світ так само, як їхні, що османці наслідують венеційців, і дож прийняв би дружбу султана, змирився б з його могутністю. Коли людина починає малювати по-іншому звичайного коня, то й по-іншому дивиться на світ. Але попри всю свою незвичайність, цей скакун створений у манері майстрів древності.
Мене мов магнітом тягло до коня на папері, про якого ми стільки розмовляли. У нього був відкритий рот, і серед зубів проглядав язик. Очі горіли. Ноги — міцні й вишукані. Малюнок сам творить легенду? Чи ті, хто про нього розповідають іншим? Майстер Осман повільно водив лупою над зображенням коня.
— Що він хотів висловити цим малюнком? — щиро запитав я. — Чому цей кінь існує? Чому саме він?! Що таке він?! Чому його зображення не дає мені спокою?
— Покровителі книжкової справи, падишахи, шахи, паші, стараються, щоб ілюстрації, які вони замовляють, як і книжки, сповіщали про їхню велич і могутність, а непосильна праця художників, аж до втрати зору,